Варяги вдарили у щити мечами, гейкнули радісно, руси піднесли списи, теж пустили войовничий гук. Монь підійшов до Олега:
— Ходімо, князю, до града!
Олег узяв за руку Ігоря, рушив через галявину. Хлопчик озирнувся на велике тіло, яке нерухомо лежало в густій траві. Хтось із воїнів накинув на нього червоне корзно, встромив поруч довгого меча. А угорським шляхом уже надходила Олегова дружина. Вони разом рушили до Киян-града. Шлях був вибоїстим і покрученим.
Юрій Іваниченко
ПРОВІНЦІЙНИЙ ВУЗОЛ[10]
1
Дощ почався несподівано, як то завжди буває тихої беззоряної ночі. Було чутно, як він несміливо пробивається крізь верховіття дерев.
Раптом ляснув постріл, за хвилину ще один. Пролунав короткий, якийсь наче аж здивований стогін. Затим — важкий тупіт чиїхось ніг, болісний зойк. І знову— лише лопотіння дощових краплин по невидимих кронах невидимих дерев.
Шум двигуна, шурхотіння шин, довгі снопи світла: з за рогу виїхав автомобіль. Зменшив швидкість, обминаючи нерухомі тіла, а потім ревонув, звернув на мокрий асфальт освітленої вулиці й зник удалині.
Через кілька годин за півсотні кілометрів од цього місця у маленькій вітальні Матвія Шеремета ожив телефон.
На четвертому сигналі господар відгукнувся:
— Шеремет слухає.
— Матвію Петровичу, це майор Сагайда, із Узені. Пригадуєте?
— Що сталося? — незадоволено буркнув Матвій Петрович — кому подобається, коли його спозарана висмикують із ліжка.
— Мушу попередити: сьогодні до нас приїде Вадим Осташко, який веде спразу…
— Знаю, — перебив співрозмовника Шеремет, — а от вам це знати ні до чого. То що Вадим? І чому телефонуєте саме до мене?
— Я не турбував би… Але Вадима немає вдома.
— Вже немає? — перепитав Шеремет і глянув на настінний годинник.
— Очевидно, ще немає. Але ж він зайде до прокуратури перед від’їздом?
ebooksa