Ні, не додавали апетиту ці спогади, його так і тягло роздерти на собі сорочку, посипати голову попелом і заволати: “Це я винен, я! Не повірив, не послухав…” — і ринутися покутувати свою провину, спрямувавши праведний гнів на…
А ось на кого — Вадим ніяк не міг вирішити. Не вираховувалось… Хоча б упевненість була. Хай здогадна, приблизна, але впевненість. Та не було впевненості. Як не було її, очевидно, і в Шеремета. Бо чого це він раптом так різко й навіть аж сердито спитав у Сагайди:
— Звідки ви мені телефонували?
— З дому, — не задумуючись, відповів Микола, — а що?
— З’єднання автоматичне?
— Звичайно. — Дім — ваш?
— Не зовсім… Але ніхто сторонній…
— Ви впевнені?
— Так… А чому ви не питаєте, що за дім?
Шеремет усміхнувся:
— Очевидно, Стеценко Тетяни Михайлівни, рік народження 59-й, розлучена, викладач Узенської ДМШ № 1.
Сагайда трохи почервонів і з викликом промовив:
— У вас непогані інформатори.
— Дуже погані, — кинув Матвій Петрович, одсуваючи салатницю, — одинадцята година, а ми ще не знаємо, ні
— То ви зрозуміли, що я…
— Вирахував. У результаті вийшло, що дзвінок був потрібен зовсім не для того, щоб попередити Вадима, хіба не так?
— Так. Я хотів, аби приїхали саме ви.
— От тобі й маєш, — сказав Матвій Петрович Вадиму, який, скривившись, длубався виделкою у тарілці із печенею з грибами. — Це ж відверте знущання. Над тобою. Як бачиш, йому Шеремет потрібен, а не якийсь там жовторотий.
— Поквитаємося, — в тон пообіцяв Вадим.
— Він начебто хлопець непоганий, — мовив Сагайда так, ніби Вадима й не було. — Однак тут таке закрутилося… Вузол у цій справі. А може — перехрестя. Вирішальне. Не маємо права схибити. До речі, в мене теж є “інформатори”. Так от, я дізнався, що у ваших справах “недоторканих” майже не було. А якщо й були, то виявлялося, що Шеремет цю справу не завершував: його терміново перекидали на щось інше. А притискав, до того ж лише стрілочників, інший авторитетний товариш… Приміром, Хижняк.
ebooksa