Конан, варвар із Кімерії

— Люди зі сходу, це напевно, — підтвердив Конан. — Ось тільки звідки? Спосіб життя вони вели мирний, інакше тут були б сцени сутичок і боїв. Піднімемося цими сходами.

З кімнати, в якій вони знаходилися, вгору підіймалися гвинтові сходи зі слонової кістки. Вони піднялися на три поверхи і опинилися на вершині споруди. Денне світло заливало все навколо, і блідим здавався вогонь зелених кристалів. Вони зазирнули в кожні двері — і майже всі, за винятком одних, вели в такі самі освітлені кімнати. Ці ж єдині вели в галерею, розташовану над залою меншого розміру, аніж та, з якої вони почали огляд.

— Прокляття! — змучена Валерія опустилася на яшмову лаву. — Очевидності, хто жили тут, усі скарби прихопили з собою. Досить вештатися наосліп цими порожніми палатами.

— Усі верхні приміщення освітлені, — сказав Конан. — Добре б знайти вікно, що виходить назовні. Зазирнімо сюди…

— Ось ти й зазирай, — сказала Валерія. — А я посиджу тут, хай ноги відпочинуть.

Конан зник у дверях, протилежних тим, що вели на галерею, а дівчина простяглася на лаві, підклавши руки під голову. Все це мовчазне каміння й зали з палаючими гірляндами зеленого каміння та іскристою підлогою почали пригнічувати її. Хоч би знайти вихід з цього лабіринту й опинитися зовні! Цікаво, чиї ноги ступали цими плитами минулими століттями, скільки жорстоких і загадкових діянь осяяли своїм світлом мерехтливі зелені кристали?

Тихий шурхіт перервав її думки. Вона схопилася з мечем у руці раніше, ніж з’ясувала причину тривоги. Конан усе ще не повернувся, проте це були не його кроки.

Звук доносився з-за дверей, що виходили на галерею. Безшумно рухаючись у своїх чоботях із м’якої шкіри, вона проминула двері й, опинившись на балконі, подивилася вниз. Через залу пробирався чоловік.

Побачити його тут, у місті, яке вони вважали покинутим… Ховаючись за кам’яною колоною, з нервами, напнутими як струни, Валерія стежила за таємничою постаттю.

Цей чоловік не був схожий на людей, зображених на стінах. Трохи вище середнього зросту, з досить темною шкірою, але зовсім не з негритянських племен. Єдиним його одягом була пов’язка на стегнах, перетягнута в талії широким шкіряним поясом. Довге чорне волосся спадало на плечі прямими пасмами, надаючи йому вигляду дикуна. Він був худий, проте міцний.

Та найдивнішим був не його вигляд, а поведінка. Він рухався сильно пригнувшись і безперервно озираючись на всі боки. У правій руці він тримав ножа з широким лезом, і лезо це тремтіло, ніби жило власним життям. Чоловік був виповнений жахом, він поводився так, немов якась величезна небезпека загрожувала йому. Коли він обернувся в її бік, Валерія побачила, як з-під чорних пасем блиснули дикі очі.

Він не помітив її, безшумно перетнув залу й зник за дверима. За якусь мить вона почула здавлений крик — і знову все затихло.

Підстьобувана цікавістю, вона майнула через галерею і досягла дверей, розташованих над тими, куди зайшов незнайомець. Вони вели в іншу галерею, що оточувала простору залу. Ця зала була на другому поверсі, ї її стеля була дещо нижча, ніж купол великої зали. Приміщення освітлювали тільки вогненні кристали, і їхнє світло не могло пронизати тінь балконів.

Очі Валерії розширилися. Чоловік, якого вона побачила, усе ще залишався тут. Він лежав обличчям униз на темно-пурпурному килимі посередині зали, широко розкинувши руки. Поряд валявся кривий ніж.

Що це з ним, подумала вона, але глянула на килим — і все зрозуміла. Там, де лежав чоловік, килим був іншого відтінку.

Тремтячи, вона сховалася за балюстрадою⁵⁰, намагаючись роздивитися, що таїться в тіні під балконом.

І тут на сцені з’явився ще один персонаж цієї похмурої драми. Чоловік, схожий на свого попередника, вислизнув з протилежних дверей.

Коли він побачив тіло, простерте на підлозі, очі його зблиснули, і він вимовив щось подібне до “хицмек”. Той, що лежав, не ворухнувся.

Прибулець підбіг до нього, схилився і, схопивши за плече, перевернув на спину. Здавлений крик вирвався з його грудей, коли він побачив, що голова майже відокремлена від тулуба.