— При місяці вони чорні, — бурмотав Конан, і в очах його з’явилася варварська покірність долі. — А при ясному сонці вони наче, кров, і кров, певне, віщують. Ой і не подобається мені це місто!
Проте вони продовжували йти, і Конан відзначив, що до міста, з півночі не було жодної дороги.
— Худоба не витоптала пасовищ по цей бік міста, — сказав він. — І плуга не бачила ця земля багато років, а може й століть. Та поглянь — тут усе ж таки колись були землероби.
Валерія побачила стародавні зрошувальні канави — місцями засипані, місцями порослі кактусами.
Вона з тривогою подивилася на місто. Сонце не вигравало на шоломах і списах воїнів на стінах, труби не сурмили тривогу, з веж не було чути наказів… Тиша — така ж, як у лісі. Сонце було вже високо на сході, коли вони зупинилися в тіні винесеного парапету перед величезною брамою в північній стіні. Плями іржі покривали, залізну окбвку бронзових стулок. Звідусіль звисало павутиння,
— Її не відчиняли вже багато років! — сказала Валерія.
— Мертве місто, — погодився Конан. — Ось чому засипані канави і не зорані поля,
— Хто ж спорудив це місто? Хто жив у ньому? Де поділися люди?
— Не знаю. Певне, якийсь вигнаний стигійський рід. Хоча ні. Стигійці будують інакше. Можливо, їх прогнали вороги чи винищив мор?
— Тоді там нагромаджені скарби, оброслі пилом і павутиною! — сказала Валерія, в якій прокинулася притаманна її ремеслу жадібність, поєднана з жіночою цікавістю. — Зуміємо ми відкрити Цю браму? Спробуймо!
Конан із сумнівом подивився на важку браму, та все ж таки вперся в неї руками і штовхнув що було сил.
Страшенно зарипіли заіржавілі петлі, тяжкі стулки подалися, і Конан випростався, дістаючи меча з піхов. Валерія визирнула з-за його плеча й здивовано скрикнула.
Бо за брамою не було ні вулиці, ні майдану, як завжди буває. Вона розчинилася в довгий широкий коридор, який, здавалося, не мав кінця. Підлога в цій титанічній споруді була вистелена квадратними плитами з дивного червоного каменю, який, здавалося, горів невидимим вогнем, а стіни були оздоблені зеленими плитами.
— Хай я буду шемітом, якщо це не яшма, — сказав Конан.
— Так багато? — засумнівалася Валерія.
— Я чимало награбував її з кхитайських караванів, аби відповідати за свої слова. Це яшма!
Куполоподібна стеля з ляпіс-лазурі була прикрашена гірляндами зелених коштовних каменів, що випускали мертвотне світло.
— Кристали зеленого вогню, — сказав Конан. — Так звуть їх люди в країні Пунт. Базікають, що це скам’янілі очі давніх гадів, яких старі люди називають Золотими Зміями. Вони світяться в темряві, як котячі очі. Вони освітлюють коридор вночі, але це пекельне світло. Що ж, подивімося. Можливо, знайдемо заховані скарби?
— Зачини браму, — сказала Валерія. — не хотіла б я втікати від дракона цим коридором.
Конан скривився й зауважив:
ebooksa