— Сумніваюся, щоб вони взагалі залишали ліс.
Проте прохання виконав і показав на зламаний засув на внутрішньому боці брами.
— Отож мені й здалася, коли я штовхав браму, ніби щось тріснуло. Цей засув зламаний щойно. Іржа проїла його наскрізь. Якщо люди залишили місто, чому ж брама була замкнута зсередини?
— Тут є інший вихід, — зміркувала Валерія.
Вона прикидала, коли востаннє зазирало в цей коридор сонячне світло. Проте вони незабаром переконалися, що сонце все ж таки потрапляє сюди, — в стелі були довгасті отвори, закриті чимось на зразок скла. А між ними горіли зелені кристали. Виблискуюча підлога у них під ногами вигравала різними відтінками полум’я. Усе це нагадувало дорогу, спрямовану в пекло.
Три галереї, одна над одною, обрамлені поручнями, тяглися обіч коридору.
— У споруді чотири поверхи, — міркував Конан. — Коридор же доходить до самого даху. Він довгий, як вулиця, але мені здається, що кінець уже видно.
Валерія знизала плечима.
— Значить, ти маєш кращий зір, хоча серед моряків я була найзіркіша.
Вони навмання вибрали одні з дверей і пройшли анфіладою кімнат із такою ж підлогою, як у коридорі, зі стінами, викладеними яшмою, мармуром, слоновою кісткою й халцедоном та прикрашеними зображеннями з бронзи, срібла й золота. Під стелями світилися таким самим демонічним світлом зелені кристали. Прибульці у цьому світлі мали вигляд примар.
У деяких кімнатах освітлення не було, і Конан з Валерією про всяк випадок обминали їх.
По кутках звисала павутина, але пилу не було ані на підлозі, ані на кам’яних лавицях і столах. Тут і там висіли штори з того самого шовку, що зветься “китан” і вважається вічним. Ніде вони не знайшли вікон чи дверей, які виходили б на вулицю чи майдан. Кожні двері вели до наступної палати.
— І що це ми ніяк не дістанемося до вулиці, — дивувалася Валерія. — Ця споруда така ж величезна, як гарем туринського короля.
— Вони не померли від хвороби, — сказав Конан, якого теж турбувала таємниця спорожнілого міста. — Тоді б тут валялися скелети. Можливо, тут все захопили сили зла, і люди втекли. А можливо…
— Можливо, можливо! — обірвала його Валерія. — Про це ми ніколи не дізнаємося. Подивися на ці барельєфи. На них зображені люди. Що це за народ?
Конан подивився і похитав головою.
— Ніколи не бачив я нічого подібного. Щось є в них східне — Вендія, чи Кхитай, чи Косала.
— Певне, ти і в Косалі був королем?
— Ні, проте був проводирем афгулів, які живуть у Гімеліанських горах біля кордонів Вендії. Цей народ підтримує Косалу. Та якого біса її жителям будувати місто так далеко на заході?
На стінах були зображені стрункі чоловіки й жінки з тонкими, екзотичними рисами обличчя. Одягнені в прозорий одяг, прикрашений коштовностями, вони були відображені під час танців, бенкетів, різних утіх.
ebooksa