Конан, варвар із Кімерії

Протягнувши довгу руку в розколину, витягнув тремтячу вендійку.

Жазміна втратила свою колишню величаву поставу. З побоюванням поглядаючи на бородаті лиця людей, що зібралися навколо, відчувала щось подібне до подяки до людини, яка обіймала її жестом володаря. Хтось підніс ближче смолоскип, стало чутне галасливе сопіння, тому що у горян, які побачили дівчину, перехопило дух.

— Це моя полонянка, — застеріг Конан, багатозначно поглядаючи на мерця, що лежав тут же за колом світла. — Я їхав із нею в Афгулістан, але ви убили мого коня, а за мною — кшатрійська погоня.

— Поїхали з нами в наше село, — запропонував Яр Афзал. — В ущелині заховані наші коні. Нас в темряві нікому не вистежити. Кажеш, погоня недалеко?

— Так близько, що вже чутний стукіт копит по камінню, — сумно відповів Конан.

Вазули не стали гаяти час, відразу ж загасили смолоскип, і обірвані постаті потонули в мороці. Конан схопив Деві на руки, вона не чинила опору. Гостре каміння ранило її зніжені ноги, на яких були тільки м’які черевички. Вона відчувала себе слабкою і беззахисною в цій глибокій, пануючій над величезними потрісканими вершинами пітьмі.

Відчуваючи, що вона тремтить під холодним подихом вітру, що завивав в ущелині, Конан зірвав з плеча потертий плащ і загорнув у нього дівчину. Разом із тим застережно шикнув їй на вухо, наказуючи мовчати. По правді, вона не чула тихого стукоту копит, який уловило чуйне вухо горянина, та була вельми налякана, щоб не підкорятися.

Вона не бачила нічого, окрім кількох затьмарених зірочок високо вгорі, але більш густа темрява підказала, що вони опинилися в тісній балці. Почула звуки; це шарахали коні Після короткого обміну словами Конан засідлав коня воїна, якого убив. Підняв дівчину до себе в сідло. Тихо, як привиди, вся банда виїхала з ущелини. Мертві — кінь і людина — залишилися на дорозі позаду, за півгодини їх знайшли вершники з фортеці. Упізнали в убитому вазула і зробили певні висновки.

Притиснувшись до грудей свого викрадача, Жазміна не могла здолати сон. Незважаючи на нерівність дороги, що то йшла в гору, то спускалася в низину, кінна їзда має певний ритм, який у поєднанні зі втомою і потрясінням від надлишку подій навіває незборимий сон. Жазміна зовсім утратила відчуття часу і шляху. Вони їхали в повній темряві, у якій час від часу вона помічала абриси гігантських скельних стін, що підносилися вгору, немов чорні бастіони або величезні бруствери, котрі майже сягають зірок. Час від часу відчувала пустку зяючої внизу прірви, і її пробирав холодний подих вітру, що віяв серед недосяжних вершин. Поступово все покрила м’яка сонна мла: і стукіт кінських копит, і скрип збруї здавалися нереальними відгомонами сонного марення.

До Жазміни ледве дійшло, що хтось знімає її з коня і вносить по сходинках. Потім її поклали на щось шелестливе і м’яке, щось поклали під голову — схоже на згорнутий плащ — і дбайливо накрили одіянням, в яке перед цим її загортав Конан. Вона почула сміх Яра Афзала.

— Це цінна здобич, Конане. Гідна вождя афгулів.

— Я її взяв не для себе, — почулася буркотлива відповідь. — За цю дівчинку я викуплю з полону сімох моїх вождів, хай їм чорт!

Це були останні слова, які вона чула, перш ніж заснути глибоким сном.

Вона спала в той час, коли озброєні вершники прочісували поринулі в пітьму гори і вирішували долю королівства. Цієї ночі похмурі ущелини і яри наповнювалися дзвоном підків швидких коней, світло зірок відбивалося на шоломах і кривих шаблях, а дивні створіння на потрісканих вершинах скель виглядали з-за них, не розуміючи, що відбувається. Кілька таких примарних постатей на змарнілих конях причаїлися в темному яру, чекаючи, поки вдалині стихне тупіт копит. Їхній вожак, статурний чоловік у шоломі й плащі, розшитому золотом, застережно підняв долоню, тримаючи її так, поки вершники не проїхали мимо. Потім тихо засміявся:

— Певне, втратили слід! Або ж зміркували, що Конан уже в селі афгулів. Багато потрібно буде військ, аби викурити його з цієї лисячої нори. Удосвіта тут з’явиться чимало загонів.

— Якщо буде сутичка, будуть і трофеї, — сказав хтось за його плечима на іракчайському діалекті.

— Будуть і трофеї, — відповів чоловік у шоломі. — Та спочатку ми мусимо потрапити в долину Гурашах і зачекати на кінноту, вона ще до світанку вийде з Секундерама.

Він зострожив коня і виїхав з яру, його люди рушили услід — як тридцять обшарпаних примар.

5. ЧОРНИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ

Коли Жазміна прокинулася, сонце було вже високо в небі. Дівчина не схопилася з ліжка, озираючись навколо порожнім поглядом і міркуючи, де вона перебуває. Прокинувшись, вона відразу пригадала всі події, що сталися напередодні. Від довгої їзди у неї боліли всі кістки, а її пружне тіло все ще відчувало м’язисті руки чоловіка, який так далеко її завіз.