— їк-бес хоків піти ід"хаті, то я ті не бороню.
— А я бороню! — різко й зухвало втрутився Федір Джамиджук. — А я бороню… Цес зайда видів нас усіх, жив із нами, то може прибагти шо.
— Та й я бих казав, шо красше му голов укєти, — обізвався Штефан Джамиджук.
Брати жили між собою в згоді, причім менший поважав старшого, адже завжди його підтримував.
Знов Олексі не подобалася конструкція фрази. Джамиджуки були добрі хлопці, слова нема, але говорити так навіть і Джамиджукам дозволити не можна.
Олекса зробив вигляд, ніби зовсім не чув слів Джамиджуків.
— То я ті кау, шо не бороню. Йди собі, куда хоч. Дам тобі грошей три тинфи, бохонец хліба, та й маєш, ади, все. Коли здужєйш, тогди й підеш. Лиш знай — абес не згадував ніде й перед ніким, шо з нами був. Бо йк скажеш, шо єс із нами ходив, і зрадиш нас, то хуч би ти був і в третій землі, то я тебе дістану й розсічу.
— Я ніде не піду… Я буду у вас, лиш коби здужєв…
Джамиджукам Олекса не сказав нічого, але ще раз згадав слова Єлени, що й свої можуть зрадити.
Сеї ночі вже не спав у гурті опришків, а відокремився так, щоб ніхто не бачив. Гірко було йому ховатися від своїх же, але що робити. Коли можуть і сміють уже так говорити, то зуміють і зв"язати сонного.
Смикайла й Гаштурака послав роздобути їди, бо все вже поїли.
Не дуже довго й барилися хлопці — привели ялівку. Зарізали, м"ясо порубали, половину позатикали на рожни й почали пекти, а половину варили в кітлах.
Олекса сам вийшов на грунь, аби подивитися, чи не видно знака від Головача. І саме впору, бо знак був. Довбуш побіг назад. Смикайло саме бавився із Олексиком. Олекса шепнув:
— Став хлопцє… пора.
Поманив пальцем Василя Мельника.
— Ми біжимо, а ти тут довари м"єсо й побавси з хлопчішєм.
Олексичок крикнув був, що й він хоче йти, але Олекса замотав, замотав руками й побіг.
Ех… Погано бути й батьком, і ватажком опришків у той же час…
Всі побігли. Зосталися тільки Мельник із малим Олексиком доварювати м"ясо.
Але встигло воно й доваритися, й переваритися, а опришків усе нема.
ebooksa