Жаль, так уже жаль стало Олексі й цього Івана, і його матері. По-глупому кінчилося тільки що розпочате життя. І завіщо? Ради якої цілі? Ради того, щоб ограбувати вірменських купців та щоб хлопці мали що пропити потім по жидівських корчмах?
Отаке вийшо з Олексиних мрій. Гнусно стало в Олекси на душі. Почав обдивлятися рану. Бідне хлоп"я стогнало й просило не займати, але хоч трохи рану треба було очистити.
Олекса пішов шукати чуркала, щоб обмити. Якось то все зробилося; розірвав сорочку свою, перев"язав. Дав відпочити трохи, потім узяв, як мале, на витягнені руки й поніс.
«Добре, — мелькнуло йому в голові.— Се я рятую чужу дитину. А хто мою порятує, якщо микуличинці рванулися бігти в погоню та взяли напрям на Рокиту? Це ж вони заберуть Олексика».
Думка ця перевернула його усього. Він скинув раненого на плече, вже як бревно, і погнав скільки було сили.
Добіг в такім крайнім стані перевтомлення, що вже забув усяку обережність і скинув, прямо скинув раненого з плеча, аж хлопець скрикнув.
Спитав Лаврова й інших, де Олексик? Кажуть, що Гаштурак вимостив добре тарницю й поїхав уже давно. Аж тоді Олекса віддихнув легко. Раненого хлопця Олекса одправив до своєї сестри Орфенюкової, що жила у Ямній, поручаючи хворого її увазі. А якби не могла держати з якихось причин, нехай передасть Бабчукові.
— То такий ґазда, що зможе.
Впрочім, старші з опришків оприділяли, що все це надаремне, і хлопець все одно вмре. Говорилося це тут же, при хворому.
Великі слЪози показалися на перестрашеному обличчі хлопця. Він страждав, але думка про смерть не приходила йому ще в голову. Він гадав, що скоро одужає, верне до матері — як вона, бідна, там мучиться, не знаючи, де дівся її син? А от сі дядьки суворі кажуть, що він умре і вже не побачить більше матері.
Отаман добрий… Він говорить, що се пусте, що рана скоро загоїться і не буде вже так боляче. Але так чогось страшно… Так страшно… Олекса відправив хлопця з двома легінями. Хлопець уже просився, що він лишиться тут, що раз йому скоро одужувати, то краще тут, коло отамана. Але Олекса говорив, що тут ліків нема, що вони зараз відси мусять бігти, то як же хворого тягти із собою. Хлопець заплакав і вже більше не сказав нічого.
Олекса довго дивився услід хворому, коли його понесли два легіні.
Цілий день збиралися опришки. Як і сподівався Олекса, не всі з новозавербованих повернули. Перший же їх дебют показався такий клопітливий, що не одному любителеві веселого життя та красивої вбери відхотілося того всього. Най вам сей та той із вашою і вберою…
Далі виринула ще одна несподіванка. Ті з нових, що зосталися у ватазі, вимагали собі рівної пайки з вірменської здобичі, а старі опришки були проти того.
— Ти ніби ше учень, а я майстер. А вже скільки я опришок, а ти доперва вперше виліз.
— Шо з того? А важив житєм я тіко, кіко й ти. Й мене би кулька не минула. Та й шибеничка би не минула, єкби впав у руки.
— Ти собі взєв цесу пайку здобичі та йдеш собі д"хаті та й жієш. І ніхто не знає, ци ти був ув опришках, ци нє, а я вже д"хаті не верну. Мені вже з сеї пайки жити тра.
— І єк гроші ми метали, ми, старі опришки, — ти метав? Кажи — метав-єс гроші? То я своїми грошима тобі житє врєтував, а ти мені їх з пайки видираєш?
Слово за словом — і вже славословія показалося мало. Схопилися за бартки — ледве розвів Олекса. Погодив він усіх у той спосіб, що поділив рівно всіх, але старшим опришкам віддав свою пайку, ніби за стаж. Окрім того, нові опришки мали дати частину здобичі старим за те, що вони ото кидали гроші. Очевидно, обрахунок був приблизний, але все ж…
Коли відпочили, двинув Олекса свою ватагу до Воскресінець, на Рушеля.
ebooksa