Олекса Довбуш. Оповідання

Олекса по шуму в лісі, по частоті вистрілів оприділив, що опришкам не відбитися. Але й уступати поля бою не хотів. Сказав не стріляти у відповідь.

— Най сі наближут — тогди.

Окрім того, що микуличинці наближаться, рахунок буде іще той, що вони повистрілюють свої набої й зостануться безоружними. Ряди їх розіб"ються: одні стануть, щоб набити наново пістолі, другі будуть бігти, надіючися на холодну зброю.

Опришки виждали отаманового вистрілу й ахнули з усіх пістолів. Ряди противників розстроїлися, але бій не припинився. Було їх, микуличинців, разів у три більше, ніж опришків. Гнали вони лавою, гонені помстою: одні за поразку, другі за попалені хати.

Опришки стали мужньо. Зчинився бій. Василь Мельник хотів показатися іїеред новими побратимами й вискочив наперед. Дістав по голові балтою й одразу скрутився. Одного з тощівських хлопців вистріл поцілив у голову. Той упав.

Олексі видно, що далі можна й усіх хлопців витратити. Тому він видав переразливий свист утечі. Відбиваючися й відстрілюючися, хлопці почали відступати, але трудно було, бо микуличинці насідали, беручи числом.

— Хлопці-і!.. Гроші-і! — сильно крикнув Олекса. Шурнув рукою до тобівки, зачерпнув жменю срібних і золотих монет, швиргонув ними прямо в обличчя микуличинців. Витяг другу жменю — так само, витяг третю — так само.

Старі опришки почали й собі кидати, хоч скромніше, і сталось тут чудо. Те, чого не змогли зробити вистріли з куль, зробили вистріли з золотих монет. Микуличинці припинили напад і кинулися шукати грошей. Штовхалися, кричали, перехоплювали один в одного.

Даремно Мочернак закликав до бою (у нього рука була перев"язана, і сам він не бився) — ніхто його не слухав.

Один із ранених легінів Олексових просив рятунку, просив не залишати його тут на поталу.

Олекса кричав своїм, щоб забрали раненого товариша, але Олекси теж ніхто не слухав. Тоді він сам підхопив легіня на плечі і вломився в ліс. Кілька вистрілів прозвучало вслід, але, на щастя, ні один не трафив.

III

Порушувалася, порушувалася лінія. Думав Олекса, що все піде так легко, так гладко, що ніколи й ніяк не проллє він руської крові, не образить своєї бартки відібранням життя рідних братів своїх — і от… Спліталося все в клубок якийсь незрозумілий, що його вже не міг Олекса розплутати своїм розумом.

Але впрочім зараз і думати було ніколи. Біг лісом, маючи такий тягар.

Відчувши, що вже погоні не було, став, задиханий, і поклав товариша на траву. І тут уперше глянув, кого він рятує. Се був якийсь новичок із ватаги Головача, зовсім молоде хлоп"я, років, може, 15–16. Він кріпився, старався мужньо переносити біль, але сльози помимо його волі текли з очей.

— Єк ти си називаєш? — питав Олекса.

— Пентюк Іван…

Показалося, що хлопець родом із Соколівки, що до опришків і не думав приставати, але товариш один як почав намовляти, як почав рисувати опришківське життя принадними фарбами, то Йван злакомився й пішов.

— А товариш де?

— Я го не видів, відей, дома сі лишив…

Показалося, що сей Іван одинак і мати так труситься над ним, та й він, видимо, любить матір, бо теплі нотки чути в голосі, коли її згадує. Оце була перша виправа Йвана пастушити — і от…