Наскочили наші хлопці на вірмен. Але знали, що робили купці, коли наймали собі за сторожу микуличинських гуцулів.
Перша ж група опришків, яка налетіла на микуличинців, понесла тяжку втрату: наповал було вбито Василя-спузаря й одного путилівського волоха.
Коли Олекса побачив, що найкращий з його легінів і любимий друг погиб, — прямо осатанів.
Він був сильний, він був дуже сильний, оцей Олекса Довбуш. Ніхто з опришків, а були серед них таки міцні люди, — не міг і здалеку рівнятися з Олексою. Але тепер, коли він на власні очі побачив смерть друга, сила його удесятерилася.
Як роз"ярений бик, кинувся він прямо в гущу, і страшно було дивитися на цього розлюченого чоловіка. Він валив своєю тяжкою барткою направо й наліво. Виючи, розліталися покалічені люди, а хто дістав щиріше, валився без звуку.
Вірмени — нарід не войовничий, одразу почали тікати. Микуличинці ще боронилися, духу їм давав ватажок Мочернак. Він відбіг у сторону й ладив пістоля. Рахував, що Олекса, зайнятий боротьбою, не помітить. Але Олекса ніколи не тратив ока ні на що, і тільки Мочернак націлився, як Довбуш могутнім рухом швиргонув бартку. Вона вибила Мочернакові з рук пістоля й, видимо, сильно поранила руку, бо Мочернак, виючи й вимахуючи рукою, побіг геть.
Микуличинці, побачивши, що їх ватажко тікає, кинулися й собі врозтіч. Опришки наздоганяли їх і били, але мало: кинулися скоріше на здобич.
Олекса зібрав усіх і скомандував бігти назад. Ранені були, на щастя, всі такі, що могли йти власними силами і подалися на села вигоюватися. Мертвих, Олекса сказав, поховаємо, як вернемося.
До табору! До табору! На Рокиту!
Олекса не сказав, що буде далі, бо якби опришки знали, то не бігли би до табору. Олекса в жару помсти за смерть Василя рішив піти на Микуличин і спалити. Якщо так, то це треба було робити якнайскоріше і бігти до табору, аби знов бігти назад сюди — не було жодного смислу. І Олекса теж ніколи так не зробив би, не ганяв би бігом туди й назад хлопців не знати пощо, але…
Але там був Олексик… Його треба було одправити додому, бо бач, як скручуються обставини. І Олекса скомандував бігти до табору.
Опришки бігли, думаючи, що оце уже там є й печене, й варене м"ясо, їсти хочеться. Але Олекса не дозволив сідати, а звелів варене м"ясо поскидати в тайстри, юшку злити в бордюки і скомандував бігти на Микуличин.
Гаштуракові та Євинському поручив, як тільки прокинеться дитина, відвезти її до матері.
— Єк буде питатися за дєдю, скажи му там, шо самий знаєш.
Коло бесагів залишив Лаврова та двох легкоранених і побіг, побіг.
Впали на село зненападу. Вдарили на комори. Що грабували, а що просто палили. Олекса вже не розбирав, хто прав, хто винен, а мстився вже за смерть Василя на микуличинцях взагалі. Ця втрата, помимо того, що то був Василь, взагалі була першою втратою Олекси: ще йому ніхто не бив легінів.
Ніч освітилася. Сполохані люди бігали, кричали. Одна жінка верещала особливо. Довбуш крикнув Василеві Мельнику:
— З"єжи ї та заткни хаву, аби не верескотіла.
Але нім Василь налапав іже чим в"язати, Бойко вже зв"язав бабу і повалив на землю.
Оборони жодної не було, бо ті, що складали ескорту вірменську, ще не вернулися.
ebooksa