Підійшов Михайло. Крякнув і почухав потилицю. Мовчки пішов Олекса слідом до Стогу. Товариші за ним. Нараз Олекса знов став і зробив знак мовчання. Орфенюк і Михайло стали. Олекса присів і зробив їм знак присісти.
Вони присіли, а Олекса хижими скоками, то перебігаючи, то зупиняючися, подався вперед.
Незабаром почули хлопці його крик: «Стій!»
А кричав це слово Олекса по-особливому. Кінь на задні ноги присідав від його крику, а людина завмирала на місці.
Хлопці, не чекаючи призиву, скочили й побігли вперед. Олекса держав якогось чоловіка. Впрочім, і держати його було нічого, бо він ледве стояв і від страху, і від слабості.
Орфенюк із Михайлом підбігли, тримаючи пістолети наготові.
— Хто ти такий?
Це був молодий ще парубок. Від переляку він не міг говорити. Потім оправився і розповів.
Звуть його Андрій, порекло Пилип"як, родом із Пасічної, а служив у Трибушанах на Угорщині.
— У кого?
— Рік у вихрести Василя, а витак у Бориса у Йванового.
— Довго?
— На Маковієве пушєнє скінчилоси дев"їть років.
— А єк ти суди си приблукав?
— Мене узєв Головач… ід вам…
— А ци ти мене знаєш?
— Знаю…
— Видів де?
— Ні, ніде не видів-сми…
— Аз чого пізнаєш?
ebooksa