Олекса Довбуш. Оповідання

— Так…

— Ну, кажи далі.

— Єк узяв нє Головач, то водив три нни полонинами, ади, плутав слід. А витак звелів присєгати на пістолеті, шо я вже буду опришком. Та потому привів аж суда.

— І кіко вас було?

— Шіск… Головач семий.

— Та й вже?

— Ні… Витак зачєли сходитися до него легіні то по два, то по три, ба з інної кєчіри, ба з другої та й найпрєталоси нас сорок і три.

— …Сорок три, — прошепотів Олекса.

З оцими сімома то було би власне півсотні. З такою силою можна було би багато наробити — і от усе пропало.

— Та й так ми ту жили… Ночував-сми коло ватри з Головачєком. Ми мали сир, вівці єлові били, пекли і їли.

— А варту, варту, варту ставили?

— Ні.

— Я так і знав.

Довбуш закрив собі очі лівою долонею.

— Головач казав, шо тут таке місце, шо варти не тра.

— А витак вас напала ровта? Кінна?

— Ає, кінна. Шош троха ми си відбивали, але не всі. Я відбивавси, й мене вранено. Я впав і лише видів, шо Головача смолєки присіли, лиш не знаю, ци го вбили, ци нє. Видів-сми лише, шо зброю ви него забрали — пушку, пістолети і рогатину. А витак знепритомнів я та й кіко так лежев — не знаю… Тепер устав-сми, але йти мені кєшко.

Олекса пішов до місця бою.

Великої битви, мабуть, не було, але все ж лежали два трупи, цілком голі. Видно, смолякам мало було утримання пана гетьмана коронного.

Олекса перевернув мертвих лицем догори. Обличчя були незнайомі.