Олекса Довбуш. Оповідання

І повів рукою довкола себе, а між пальцями йому переливався срібний потік ароматного повітря. Прозоре, напоєне смолами цілющими, випарами найздоровших трав, воно лилося з оцих вершин, з небес, підіймалося з землі й роздувало груди, а вони просили: «Ще… ще такого нектару… завжди… до кінця життя…»

І Михайло зрозумів цей жест Довбуша краще всіх його слів.

— Так… Ну… спасибі тобі, пане отамане, за все твоє добро. Прости мені, може, чим тебе вразив. Я піду звідси на Волощину. Не пішов тоді з Верланом — може би, тепер хазяїном уже був… А може, й знайду там Верлана, якщо живий, або ще наших хлопців яких. А може, наберу собі козаків там таких що ну! І приведу. Отоді ми покажемо панам.

Тричі поцілувалися на прощання — пішов собі Михайло, затягнувши: Ой гай, мати, ой гай, мати, Ой гай зелененький, Від"їжджає з Украї Козак молоденький…

Довго дивився услід Олекса, і нащо вже міцна була людина, а дві сльози покотилися з очей. Чи за Михайлом, чи за всім своїм минулим?

XXIII

Олекса повернув на Ясінь, а Павло ніби на Ямну, але скоро скрутив у праву руку й подався на Путилів. Не близький то був світ, а що зробиш…

Сказав Олекса Єлені своє рішення. Думав, оживиться, заблищать очі, кинеться на шию з криком: «Нарешті!» — а нічого того не було. Вислухала так само безучасно, як і всяку іншу вістку, аж Олексі й дивно, й неприємно стало. «Я для тебе он яку жертву приношу, а ти…»

Потім подумав, що це ж його жінка хвора. Нехай видужає — тоді буде вміти й говорити, і радуватися, і все. Тепер розучилася.

Попрощався, казав приготовлятися поволі і пішов.

Коли Олекса попав до Криворівні, Баюрак з волохами бавили там уже три дні.

— Єк же тобі гостилоси? — питав Олекса.

— Єт… Аж нієк… Ховав-смиси через цілий чєс, не показував-смиси нікому. Навіть у церкві не був — боєвси. Волоска ота хоругов клєта вешталаси околицев. А Михайло де?

— Пішов на Волошшіну…

Баюрак свиснув.

— Ой га! Розсипаєтси наше товариство.

Осі вся Довбуш у старого Мечівника. Се був давній приятель Олекси, порядний ґазда, сам би ніколи не пішов в опришки, але цінив Довбуша власне за ідейний напрямок його опришківства.

Так-от від цього Мечівника довідався Олекса таких новин, які відразу змінили усі його плани на найближче будуче.

Почалося з того, що Мечівничка розплакалася.

— Таже знаєте, пане втамане, шо моя дочка була в Космачі за отим Дзвінчуком Стефаном.

— Знаю. Але ж бо вона вмерла.