Зроблено стільки проходів, скільки мається вівчарів до доїння. Вони, сі доїнники, так сідають, що, розчепіривши коліна, дістають колін сусідів. Плечима обпираються об дошку, бо якби не та дошка — не висидів би довго.
Приганяють вівці в меншу загороду, і жива маса заповнює відгороджене місце по береги. Пастухів і не видно у тім живім киселі, що ворушиться весь, хоч вівці й стоять ніби.
Бистро займають місця пастухи на своїх віблєках у струнці. Наймолодший — це гонінник — вже озброївся в прут і то доконче з листям.
— Ік бес гонив голим — могло би молоко пропасти. Наш ватаг дуже за тим си дивит.
Гонінник вимахує прутом і кричить: «Рист!.. Рист!..»
Старі вівці не чекають і пхаються самі в струнку: набухле вим"я гонить їх туди. Вівчар ловить вівцю за хребет, підтягає її до свого сідця і зараз же розставляє коліна, щоби часом не пропхалася мимо яка друга вівця, ще не здоєна.
Доїння відбувається з блискучою швидкістю. Олекса придивляється: трохи не так тут доять, як у Печеніжині. Насамперед вівчар продоює дійки пальцями, а потім гуркає відразу з цілої ікри. Це дає найбільшу порцію молока. Після того «віцєпує, відциркує» решту молока кількома рухами — і вівцю здоєно.
— Рист! — кричить дояр.
Здоєна вівця просувається у велику загороду, а гонінник тим часом уже нагнав другу. Так це і йде безперервним потоком. З коровами — видоїв їх і вже кінець. З вівцями ні: їх треба ще гнати на погірник, на пашу, де вони трошки походять, трошки попасуться на ніч. Паша на тім погірнику носить спеціальну назву — порняла. Це здебільшого дрібна густа трава бриндуша. Вона низенька, ся травка, а в корені має малу білу кульку. Вівці люблять сю траву й охоче її поїдають.
Олекса дивиться на те все кипуче життя, і йому соромно стояти без діла. Предложив би свої послуги — так де? Доїти? Видно, не довірили б. Гнати? Там досить і одного. І Олекса постойкував з товаришами. Це давало дисонанс. Лукєн — це той пастух, що зустрів хлопців, — мов би догадується і предлагає Олексі з товаришами попасти вівці на погірнику.
— На вечеру ми вас закличемо, не бійтеси.
Олекса біжить з радістю. Товариші — з меншою. Вони зовсім охляли і від голоду, і від переживань. І ніщо їх не радувало, ніщо їх не тішило, й нічого вони не відчували тепер, окрім бажання їсти й опинитися зараз вдома. І передати їм своїх святкових настроїв Олекса не міг.
— Єк же тут усе… — тільки й зумів сказати.
Пасти на погірнику було легко. Вівці бистро хапали траву, знаючи, що їх зараз же поженуть на ніч до кошари. Отже, Олекса незчувся, як коло стаї вже знов зазвучала трембіта. Це заклик на вечерю. Закінчують, закінчують, хто одстав, свої роботи. Взагалі до вечері спішать, а сьогодмі особливо: учора ведмідь роздер вола, а пастухи відбили, тож буде «юха з миєсом», а це не часто трапляється на полонині, хоч скотини й багато.
Олекса придивляється до того ватага, що все знає. Це писокий суєтнист, жилавий чоловік, неначе міцно сплетений із самих мускулів. Якось красиво лежить на нім чорна (орочка-мазанка, погляд проникливий, рухи певні себе. З боку уст люлечка, якою безперестанно попахкує.
— А се шо за хлопці? — кидає ватаг запит у просторінь, ннаючи, як і всякий начальник, що хтось уже та відповість.
Лукєн оповідає за приблудящих. В оповідання своє вкладає трохи гумору, бо інакше не був би українець. В колибі багато народу, і наші хлопці мусять вислуховувати жарти, що посипалися з усіх сторін. Жарти незлобливі, товариські, скоріше зближають, ніж роз"єднують, але все ж вислуховувати їх ніяково. Хлопці червоніли, глупо посміхалися.
— Є… Сі хлопці типер багачі.
— Може, бисте позичили єкого сороківця?
— А чімунь ви у такім охабленім, єк ви комору ізнайшли?
ebooksa