Таємниця гірського озера

22
18
20
22
24
26
28
30

— Що ж мені казати? Чи не зрозуміло й так? Коли ми випустили гас. в озеро на вершині Далі-Дагу, чи не дійшов він до Гіллі?

— Так, дійшов.

— Коли ми зробимо це тепер, так гас потрапить уже не в Гіллі, а в ставок, де полощуться твої гусенята.

— Як це, хлопче? — здивувався дід Асатур.

— От ще недотепні люди! Зрозуміло ж. Гас потрапить у водяний потік, що йде з «воріт пекла», звідти в канал, а з каналу на наші поля, в сільський струмок, у ставок…

— Ох і справ же ви наробили, Камо-джан! — захоплено сказав старий мисливець, нарешті зрозумівши, що відбулося. — Нащо вже розумна людина був небіжчик Каро, та й той не зрозумів би…

— І твій кум Мукел теж, мабуть, не второпав би, — пожартував Камо.

Заливисто засміялась Асмік. Її дуже смішив цей «кум Мукел» з його незаперечним для діда Асатура джерелом, з якого мисливець постійно черпав приклади життєвої мудрості.

На березі вони знайшли рибальський човен і, спустивши його на воду, попливли нескінченними протоками і басейнами до пам’ятного хиткого острівця.

— Пригадуєш, скільки яєчок ми зібрали на цьому острові півтора року тому? — спитала Асмік у Камо.

— Аякже, — кивнув головою Камо. — Тільки чи не зірвався він з свого «якоря» і чи не зробився він з хиткого плавучим, цей наш острівець?.. Як багато качок, дідусю, але вони чогось не літають. Дай-но рушницю, — простяг він руку, — я їх зараз сполохну… Дивно, чому вони не літають? Пташенята безпері, чи що?

Численність качок збудила у Камо мисливські інстинкти. А Чамбар, висолопивши червоний язик, скавучав і нетерпляче поривався з човна.

— Дивна річ — на воді жодної качки всі в очеретах. Мабуть, каченята, — промовила Асмік.

— Дай мені рушницю, — ще раз попросив Камо.

Але дід Асатур не дав рушниці.

— Не можна, — промовив він. — Це не пташенята, а батьки й матері. Вони зараз линяють, змінюють пір’я, а без пір’я вони літати не можуть. Таких стріляти не можна, шкода… І подивись, як все розумно влаштувала природа. Птахи-матері лише тоді пір’я змінюють, коли пташенята підростуть і самі починають добувати собі їжу. Мати тоді вільна — турбот немає, може і про себе потурбуватись. Так, друзі, все в природі розумно розраховано…

Ось вони й дісталися хиткого острівця. Старий мисливець і Асмік вийшли з човна, а Камо поплив далі. Чамбар залишився з ним у човні.

* * *

Розлучимось ненадовго з Камо і подивимось, що робить другий загін юних натуралістів, який пішов на Чорні скелі.

Добравшись до зубчастої вершини, хлопці прив’язали собі на плечі мішки з соломою, зняли черевики, панчохи, вище колін закотили шаровари і вірьовочною драбинкою спустилися в печеру — просто у воду, що витікала звідти, вируючи і пінячись.

Перше відчуття було схоже на опік. По спині пробіг дрож, тіло вкрилося пухирцями — такою холодною була ця вода, народжена талим снігом з гірських вершин. Але це не збентежило дітей, і вони відважно рушили вперед, проти течії, освітлюючи шлях слабким світлом електричного ліхтарика.