— Знайшов, — потвердив Соумар. — І відразу рано-вранці.
— Чому не сказали про це Трампусові? — напустився на нього Клубічко.
— Ну, навіщо ви так? Я ж йому сказав.
— І він не звернув на те уваги?
— Аніякісінької. Промовчав.
— А що це, власне, було? З вас треба все обценьками витягати.
— Мармурова голівка.
— Що, що?!
— Мармурова голівка. Та, що правила Ліді в кабінеті за прес-пап"є.
Клубічко наморщив лоба. Так, тільки не в кабінеті, а в Лідинім зимовім саду. Якось вона там репетирувала, Трекова принесла їй столик з аркушиками ролі, і Ліда притисла їх тією мармуровою голівкою з пронумерованими ділянками мозку й черепа. Столик стояв під великою триметровою агавою, і Клубічко пам"ятав, як одного разу подряпавсь об її колючки, коли простягнув руку, щоб роздивитися голівку.
— Що з нею? — спитав він.
Соумар здвигнув плечима.
— Хіба я знаю? Тієї п"ятниці, прийшовши до мене зробити укол і випросити довідку й грошей, Ліда вийняла з сумки голівку й сказала: «Ось вам, Барбароссо». Я вирячив на неї очі — саме так, як тепер ви на мене, — й спитав, як це розуміти. «А так, — відповіла вона, — я привезла її вам. Як дарунок. За той час та бензин, що їх витратили ви на нашу понеділкову мандрівку». Я не хотів брати, та вона: «Будь ласка, візьміть, Барбароссо, ви хакім, вам вона більше пасує, ніж мені. Останнім часом я її боюся!»
Клубічко слухав з дедалі більшою цікавістю.
— Кінець кінцем я взяв ту голівку, — вів далі Соумар. — Бо ж це був, по суті, перший її дарунок мені.— Засміявся. — Дарувати не її звичай. Хіба ні, Клубічку?
— Так, — одказав замислено Клубічко. — Мені вона ніколи нічого не дарувала.
— Можливо, тому що ви брали самі? Я маю на увазі її книжки.
Клубічко щось муркнув, а відтак мовив:
— Ця голівка тут?
— Звичайно.
ebooksa