— Помиляєтеся, — мовив Соумар, — які ж кілька місяців? Я приніс її сьогодні вранці.
— А я можу заприсягтися, що вона стоїть там весь час! — прошепотіла Пажоутова. — І кажете, що вона пропала?
Соумар кивнув головою:
— Але ж вона нічого не була варта! — розпачливо вигукнула пані Пажоутова. Хвилю дивилася на них, відтак в очах їй забриніли сльози: — І ви думаєте, що це взяла я?
— Та ні,— розгубившись украй, відказав Соумар, — нічого ми цього не думаємо.
— То чого ж ви тоді прийшли?
— Ту голівку, — мовив Соумар, ще більше розгубившись, — я повинен повернути. Тому… словом, я прийшов тільки спитати вас, чи ви не знаєте, де вона поділася. Може, хто взяв.
— Гадаєте, хтось із персоналу? Ні,— відповіла пані Пажоутова. — Коли я там була, до кабінету ніхто з персоналу не заходив. Що їм там робити? Може, хіба як я пішла, не знаю…
Соумар розгублено глянув на Клубічка.
— Отже, коли ви прибирали, там нікого з персоналу не було? — запитав уже Клубічко. — Може, туди заходив хто сторонній?
— Тільки наш Ростя, — відповіла пані Пажоутова, показуючи на сина, що вчив уроки біля вікна. — Він ходить до клініки обідати. Еге ж, Ростю?
— Так, мамцю, — потвердив хлопець, проте голос його лунав так дивно, що це зацікавило Клубічка. І він підступив до малого:
— Що це ти учиш, Ростю?
— Арифметику, — відповів той і звів на Клубічка очі. Вони були нещирі: хлопець спаленів.
— Отже, ти приходив до мами? — спитав Клубічко. Хлопець кивнув.
— І ви одразу пішли обідати?
— Не одразу, — відповіла пані Пажоутога. — Спочатку я збігала до роздягальні. Тривало це хвилин п"ять.
— І ці п"ять хвилин ти був у кабінеті пана професора сам?
— Навіщо ви його мучите? — дорікнув йому Соумар по-французьки. Але Клубічко не звернув на це уваги.
— А залишившись сам, глянув на стіл пана професора.
ebooksa