— Я не знаю про нього нічого, тільки те, що балакав він по-німецьки й приїхав у машині якоїсь закордонної марки. Питав про Салача, і хоч я й тямлю трохи по-німецьки, насилу його зрозумів, бо дуже незвична у нього вимова. Тоді я гукнув пані Мюллерову, вона німецьку знає краще за мене.
— І вона йому сказала, що Салач тут! — докірливо вигукнув Клубічко. — Нещасний, хіба ви не чули, що Салач зник, а його квартиру перевернули догори дном?! Чи ви не могли здогадатися, що німець — один із тих, хто переслідує Салача, і прийшов по нього?!
— Про те, що до пана Салача хтось удирався, я не знав, — виправдувався хазяїн. — А пані Мюллерова й словом не прохопилася чужинцеві про те, що Салач у нас.
— Не сказала?! — здивувався Клубічко.
— Побалакала з ним кілька хвилин, підійшла до мене й шепнула, що про Салача ані словечка. Мабуть, попередила й інших, бо чужинець щось перекусив та й поїхав. Пані Мюллерова потім мені призналася: цікавість невідомого до Салача видалася їй підозрілою, тож вона йому відповіла: наскільки їй відомо, пан Салач поїхав до Праги, мабуть, до колишньої своєї дружини,
За кілька хвилин Клубічко побачив пані Мюллерову, яку привели до нього. Це була звичайна жінка, років на шість-сім молодша від пана Мюллера. Забачивши Клубічка, почала плакати.
— Ну, пані Мюллерова, я ще всього, що у вас на сумлінні, не знаю, але, врятувавши людині життя, ви дуже полегшили свою долю. Салача можна везти?
Мюллерова потвердила:
— Тепер уже можна.
Клубічко трохи подумав:
— Не гнівайтесь на мене, але я звелю доправити вас і пана Тихого до Турнова. Владнавши справу, заради якої сюди приїхав, я вас одвідаю й поставлю кілька запитань.
Клубічко наказав одвезти Мюллерову й Тихого до відділення КНБ в Турнові, пильнуючи, щоб вони не розмовляли між собою. Соумара попросив їхати до Вальдштина, куди подалися Шашкова та чужинець.
Стемніло. Їхали, ввімкнувши фари. Від Грубої Скали до Вальдштина вела не дуже широка, гарна лісова дорога. Не проїхали й кілометра, як шофер зупинив машину.
— Он там у гущавині,— схвильовано вигукнув, — хтось лежить!
Усі вискочили з машини. В заростях лежала людина. Підійшовши ближче, розгледіли костюм і перлисто-сірий плащ.
— Всі не підходьте, — наказав Кост. — Шукайте сліди. Але в траві не було видно жодного сліду. Клубічко нахилився над жінкою. Їй вистрелили в праву скроню і в бік.
— Покличте Соумара, — сказав Клубічко Костові. Схвильований Соумар нахилився над тілом, зняв капелюх і мовив:
— Це вона.
— Може, ще жива? — спитав Клубічко.
— Можна її перевернути? — спитав Соумар. Клубічко кивнув. Професор перевернув безвладне тіло і притис вухо до її серця. Відтак підняв її руку й опустив. Рука безвладно впала на землю.
ebooksa