— Передам, — пообіцяв Павлюк.
— Звичайно, бо одержиш за це гроші, — ледь помітно посміхнувся Богдан Юліанович.
— Фактор важливий.
— Якщо доживу — побачимось, — подав йому в’яло руку Богдан Юліанович.
Павлюк зобразив на обличчі скорботу, але вийшов з будинку, посвистуючи.
“Кожному своє, — думав, — і цей старий жук бачив у житті багато. Й більше приємного, ніж поганого. Тому й помирати йому значно легше, ніж, скажімо, мені. Бо я ще молодий і хочу їсти. До того ж, не сухий хліб з водою, а гарний шмат м’яса за обідом…”
До речі, що приготувала Тетяна на обід?
Думки про обід і Тетяну поліпшили настрій Павлюкові, і він попрямував до трамвайної зупинки, забувши про передсмертні напучення Богдана Юліановича. Йшов, насвистуючи бравурний марш тореадора. Як гарно, думав, що в нього все житія попереду і обіцяє, принаймні в найближчому майбутньому, самі насолоди.
На лавці поблизу садиби Павловського сидів юнак і лузав насіння. Павлюк глипнув на нього й раптом прочитав у його очах чи то напругу, чи то переляк: вони були не байдужі й не порожні, як у випадкового зустрічного. Це не сподобалося Павлюкові, проте нічим не виказав тривоги, проминув юнака, так само весело насвистуючи. Не озирнувся, лише звертаючи до зупинки, скосив очі й побачив, що юнак у кепці пішов за ним.
Отакої, подумав. Можливо, приїхали, шановний Михайле Олексійовичу Павлюк, і зараз вас братимуть депеушники. Де ж вони? На зупинці попереду нікого, тільки троє тіток, дітлахи й літній чоловік у повстяних капцях на босу ногу. Явно не чекіст. Виходить, один на один, а з цим депеушним молокососом він упорається, граючись.
А може, гайнути до лісу? Тут такі хащі, що сам чорт заблукає. Але ж тоді він викаже себе: депеушник зрозуміє, що їхню гру розгадано й вживатиме якихось тільки йому відомих заходів. Отже, краще непомітно відірватися від “хвоста”, нехай гадають: це трапилося випадково. Нехай і далі стежать за Павловським…
А Богдан Юліанович! Ось тобі й старий досвідчений ас контррозвідки! Вилежується у ліжку й не знає, що під ворітьми сидить чекіст і не спускає з нього своїх пильних пролетарських очей. Добре, хоч помирати зібрався, туди тобі й дорога, шановний пане Павловський, помирай тільки швидше, аби з твоєю допомогою депеушники не “розкрутили” всю організацію.
А може, вже “розкрутили”?
Павлюк згадав пронизливі очі молодика, що заходив колись до них з Тетяною на Гоголівську, і йому стало лячно. Проте сьогодні вранці за квартирою на Гоголівській спостереження не було — це він встановив точно, — й, можливо, його побоювання позбавлені грунту? Однак ось вона, реальність: юнак у кепці, який прошкує за ним до трамвайної зупинки.
Павлюк не зайшов у вагон, де було багато вільних місць, а залишився в задньому тамбурі, намагаючись триматися ближче до виходу. З задоволенням побачив, як молодик у кепці зайняв місце поруч — перше від тамбура.
“Сиди, — подумав, — тепер ми пограємось…”
Зрештою, у нього в кишені піджака наган, і покласти цього сопляка можна так швидко, що він не встигне й збагнути, що приймає героїчну смерть за рідну робітничо-селянську владу.
Ця думка потішила Павлюка, й він, скориставшись з того, що на наступній зупинці люди на мить відгородили його від молодика, переклав зброю до зовнішньої кишені, стиснувши шерехате руків’я нагана.
Певно, молодик у кепці збагнув, що обрав не зовсім зручну позицію, тільки після третьої зупинки, коли у трамвай буквально поперли люди — вони затиснули його на сидінні, й Павлюк, як тільки вагон рушив, двома енергійними рухами проклав собі дорогу й зістрибнув на ходу, одразу югнувши до найближчого завулка. У нього вистачило ще сили духу затриматися на розі. Видно, депеушник виявився недосвідченим — він не помітив Павлюкового маневру: трамвай зник за рогом і ніхто не зіскочив з нього. Лише тоді, полегшено зітхнувши, Михайло попрямував до Голосіївського лісу.
Павлюк повернувся до будинку на Гоголівській у сутінках. Переліз через паркан сусідньої садиби, постояв за сарайчиком у дворі, не помітивши небезпеки, потихеньку ковзнув у браму.