Сергій ішов, насолоджуючись ранковою прохолодою. До казарми рівно дев’ятнадцять хвилин пішки, й Варивода вважав ці хвилини чи не найкращими. Фрося нагодувала його смачною яєчнею і обдарувала на прощання світлою посмішкою — отже, день уже почався вдало, й почуття легкості, розкутості не полишало його, хоч і думав про ескадрон та бандитів Длугопольського.
Комеск Іван Сірко знає свою справу: якщо він учепиться у хвіст отаманові, то не відпустить, може, остаточно й не розтрощить банду, але точно пошарпає її.
Треба кінчати з Длугопольським. Отаман, правду, хитрий і весь час вислизає. Уже кілька разів здавалося — кінець банді, а тікала, наче розчинялася в передранковому тумані, то в лісі, то десь за хуторами, чекаєш її біля Любара, а вона під Улановим, — складається враження, що отаман добре інформований, знає про маршрути полку мало не все, а вони — мов з зав’язаними очима…
Згадка про невловимого Длугопольського подратувала Вариводу й трохи зіпсувала йому настрій, проте не надовго: все одно вони скоро прижучать отамана — останню велику банду в навколишніх повітах, і тоді командування відкличе його на навчання.
Думка про курси все частіше опановувала Вариводою. Школа червоних командирів, нехай якісь курси — все одно, аби наслухатися розумних людей, зрештою, осмислити й зрозуміти навіть власні вчинки. Тепер він лише інтуїтивно знав, де поставити кулемети й коли вчасно послати ескадрон в атаку, але ж існує якийсь порядок, правила, закони тактики й навіть стратегії — і все поки що для нього за сімома замками. Однак він відчинить ці замки, тепер його влада, і він захищатиме цю владу — і збройно, і всюди, де тільки можна, головне — збройно, аби ця влада утвердилася й зміцніла. Це зараз його професія, Сергій подумав про це прямо, так, професія: опановувати зброю і застосовувати там, де накаже народ.
Сергій подумав про народ, а згадав чомусь Фросю. Усе ж йому пощастило, що Фросин батько придбав будинок поруч його квартири. І що б він робив зараз без Фросі? Багато дівчат у Бердичеві, українок і єврейок, і всі переважно милі й вродливі, кожна по-своєму, але такої, як Фрося, нема. І не тому, що він закоханий в неї. Нема, й усе. Це Сергій знав абсолютно точно — вродливішої бути не може. Тому й закохався і, виявилось, недаремно, бо нема, до того ж, такої роботящої і розумної. Всі командири в полку заздрять Вариводі, це він бачить по їхніх очах, і нехай заздрять…
Сергій відчув, як гаряча хвиля щастя захлинула його, як полегшало тіло й пружнішим зробився крок: так, усе гарно, гарнішим просто бути не може — світлий ранок, сине небо, запах якихось квітів, начищені хромові чоботи, випрана Фросею гімнастерка з синіми “разговорами”, яку оперізують жовті рипучі ремені, обтяжливість нагана в кобурі…
Весь світ навколо дивовижний і прекрасний, от тільки б трохи підправити його, розбити байди й дати робітникам та селянам спокій.
Вісім років неспокою, подумав Сергій, з чотирнадцятого, коли почалася війна. Потім були припливи й відпливи, сів у Києві гетьман, швендяли Україною Петлюра й Махно, пройшли дивізії Денікіна й Врангеля, потім — біло-поляки, й тепер лишилася зовсім маленька частка — отаман Длугопольський, з яким упорається і його кавалерійський полк не сьогодні, то обов’язково завтра.
Варивода приспішив крок; кортіло скоріше дізнатися, як справи в Івана Сірка…
…Микита Чміль наближався до повороте, за яким мав зустрітися з Вариводою. Підтягнувся, відчуваючи кожний м’яз свого сильного тіла. Упіймав себе на тому, що майже зовсім не думає про наступну сутичку, захотілося навіть співати, й замуркотів притишено, хоч слова й рвалися з нього:
“Ой у полі три криниченьки…”
Немов не було йому діла до червоного командира, якого покладе зараз першим же пострілом, а думав лише про третю руду препоганую, з котрою, як твердила пісня, доведеться вінчатися в церкві.
Пісня трохи розслабила Микиту, а знав, що має бути пильним і зібраним, потер долонею підборіддя, відганяючи мелодію, і намацав у кишені руків’я нагана. Ступив ще три кроки, нарешті поворот, ступив ще й побачив за півсотні саженів постать у гімнастерці з синіми “разговорами”. Серце не тінькнуло й не заколотилося, Микита тільки відступ нив на край хідника й посунув назустріч чоловікові, аніскілечки не шкодуючи його, бо скількох уже довелося рубати й стріляти…
Раптом згадав останнього — червоного голову, якого він поклав у Краснопіллі, — він вбив його з того ж безвідмовного нагана, тепле руків’я якого стискає зараз у кишені…
Як заточився тоді червоний голова і впав у вогнище. Проте болю від вогню вже не відчув, помер одразу, як помре і цей з синіми “разговорами”, — не усвідомивши своєї смерті…
…З підворотні вискочив рудий облізлий пес, побіг поперед Сергія, озираючись і облизуючись: либонь, украв щось у неповороткого господаря й тепер тікає від розплати. Варивода свиснув собаці, заграючи з ним, та пес був навчений, недовірливий, лише озирнувся й наддав ходу — відчував свою вину і боявся покарання.
Попереду з-за рогу виринув чоловік у кашкеті з лаковим козирком і в сірій свитці. Він ішов непоспішливо, помахуючи лівою рукою, а правицю тримав у кишені. Пес, забачивши його, перебіг на середину вулиці, чоловік у свитці зробив крок убік, звільняючи Сергієві дорогу, він кинув на Вариводу важкий погляд, Сергій прочитав у ньому лють і ненависть…
Чоловік у свитці вже мало не порівнявся з Вариводою, Сергій не відвів погляд й раптом побачив, що той тягне руку з кишені, чомусь йому здалося, що зараз вихопить зброю, — і в руці чоловіка справді майнув наган. Варивода різко вхилився вбік і почув свист кулі коло вуха, справді, спочатку почув свист кулі, а вже потім бабахнуло…
Чоловік знову почав підводити руку з наганом, та Сергій випередив його, схопив за зап’ястя й стиснув щосили. Чоловік випустив зброю, але тої ж миті Варивода відчув сильний удар у сонячне сплетіння — випустив зап’ястя, захитався, проте потягнувся до кобури. Чоловік у свитці відступив, пошукав очима втрачену зброю, побачив її під ногами Вариводи, та, миттєво оцінивши ситуацію, не кинувся за нею, а рвонув на протилежний бік вулиці, де за почорнілим парканом починався кривулястий завулок.
ebooksa