До кабінету зазирнула Марія Данилівна:
— Самовар готовий… Припиняйте ваші дискусії…
— Вони тільки починаються… — Обвів усіх очима Толпига і перший посунув до вітальні, звідки долинав аромат добре завареного чаю.
30
Іван Іванович нетерпеливився і підганяв коня. Учора був у Високій Печі й мав розмову з отцем Леонтієм — той повідомив, що через тиждень загін Длугопольського піде з їхніх країв на північ, де скоро почнеться повстання. Проти повстання Іван Іванович не заперечував, навпаки, чекав його з нетерпінням і молився богу за успіх, а от звістка, що отамана не буде під боком, засмутила. Гадав, що з допомогою Длугопольського все ж удасться позбутися зятя, та й взагалі сам факт, що поблизу існує загін, який збройно бореться з совдепами, якось морально підтримував його. Не кажучи вже про усвідомлення власного внеску в цю боротьбу — узяти хоча б Краснопілля, хто як не він допоміг Длугопольському покарати там червоних?
Недалеко від Трощі починався гай, він обіцяв затишок і прохолоду, Тимченко зняв кашкета й рукавом обтер чоло. Дорога спускалася до струмочка, там можна було напитися чистої джерельної води, Іван Іванович навіть відчув її смак на спечених губах, вйокнув на коня, та з-за дерев вийшли двоє з гвинтівками, стали напереп’ят.
Іван Іванович не злякався — та й чого лякатися? Якщо червоні — от вам посвідчення, заготівельник райфілії їде по селах, якщо ж свої — тим краще, спільну мову з ними він завжди знайде.
— Хто такий і куди пнешся? — грубо запитав хлопець у синій сатиновій сорочці.
А другий, зовсім ще сопля, як відзначив Іван Іванович, наставив на нього гвинтівку. Тимченка завжди дратувало, коли в нього цілилися, адже гвинт заряджений, і невідомо, що в голові у цього молодика й чи не вдарить раптом у цю голову сеча.
— Ану, прибери зброю! — гримнув на юнака.
— Диви, а воно ще гавкає… — весело зауважив хлопець у синій сорочці. — От стрелимо зараз — навіки замовкнеш…
У Івана Івановича відлягло від серця: сільрадівці так не поводитимуться. Мовив вагомо:
— Кажу: не бався зі зброєю. Отаман у селі?
— Бач кого захотів — отамана! — щиро здивувався юнак. — Звідки його знаєш?
— А це вже не твоє діло, — зовсім повеселішав Тимченко. — Проведіть мене до Миколи Костянтиновича або до пана Грунтенка.
Хлопці перезирнулися: дядько в бідарці знав імена отаманів, а це свідчило, що він не чужий.
— Проїжджайте, — опустив гвинтівку юнак. — Попову хату знаєте?
— Не так уже й важко знайти.
— Точно, відразу за церквою. Там ще садок вишневий.
Але старий вирішив по-своєму:
ebooksa