Очі в Длугопольського пояснішали.
— Однак справа не терпить, — пояснив, — самі знаєте, через тиждень…
— Знаю, тому й пропоную на середу. Де?
— Під Іванополем. Там ліс…
— Маєте рацію, ліс густий і великий. Пообідаємо й поїдемо туди, аби визначити все на місці.
— Поїдемо, — ні на мить не завагався Длугопольський, — заради такої справи…
— Мерин тільки в мене змучений.
— Коня поміняємо.
— Іншої відповіді не чекав.
— Варивода!.. — Потер руки Длугопольський. — Та я заради цього комполку в пекло піду!
— Напосідає?
— Вам цей комполку, по-моєму, набрид більше.
— У мене з ним свої рахунки.
— Тому й підрядили Чмеля?
— І про це чули?
— Микита розповів. Каже: сам не знаю, як той червоний командир врятувався. Якоїсь миті не вистачило.
— Чміль виявився хвальком! — Заявив Тимченко: все ще не міг змиритися, що задурно віддав десять червінців.
— Микита вояк справний, — не погодився Длугопольський, — й рука в нього тверда, то справді якесь непорозуміння, і я візьму Чмеля до засідки, нехай спокутує вину.
— Нехай, — ствердив Іван Іванович, подумавши, що цього разу Чмелеві доведеться обійтися без його грошей.
Вони пообідали квапливо, бо десятеро стрільців на чолі із Чмелем уже чекали біля церкви. Микита, побачивши Тимченка, не знітився, навпаки, лукаво підморгнув Іванові Івановичу як другові й спільникові. Тимченкові хотілося облаяти його, Микита з його усмішками був антипатичний, але приборкав свої справжні почуття і сам подав Чмелеві руку: тепер від Микитової кмітливості та зіркого ока багато залежало.
ebooksa