Останній заколот

— Ти, Грицю, тут сам побудь, — наказав і, діставши нагана, вмостився поруч Тимченка. — Їдьмо, добродію, бо самого вас пускати не можна.

— Їдьмо, — погодився Іван Іванович одразу, бо рішення вартового справді порадувало його: виходить, отаман навів у загоні порядок, не те що було колись у Таргана…

Длугопольський вийшов до Івана Івановича у садок у свіжій, дбайливо випрасуваній сорочці, чисто виголений і усміхнений.

— Радий бачити, — тільки й мовив, — завжди радий, бо приносите гарні звістки.

— Тепер гарних мало, — похмуро пробуркотів Іван Іванович. Чомусь отаманова усміхненість не сподобалася йому, хоч мав би, навпаки, радіти. Якщо в Длугопольського чудовий настрій, значить, отаманові справи добрі, а справи в них, фактично, спільні.

— Чому ж, — заперечив отаман, — бачите, червоним з нами не впоратися, й скоро ми себе покажемо!

— Це правда, що тікаєте звідси? — прямо запитав Іван Іванович.

— Не тікаємо, а передислоковуємось, — поправив Длугопольський.

— А хто ж тут лишиться?

— А ви й лишитесь, — усміхнувся отаман. — Ви й численні наші прихильники. Скоро оголосимо загальне повстання — всі за зброю й візьмуться.

— Повстання — це добре, — сказав Іван Іванович, твердо знаючи, що особисто він за зброю не візьметься: для цього є молодші й необачливіші. Бо не лише ти стріляєш, а в тебе також, і дурна куля може влучити. Проте не станеш це пояснювати отаманові — звичайний вояк на зразок Якубовича, що з нього візьмеш?

— Чаєм пригостите? — запитав, бо відчував спрагу.

— Не тільки чаєм, ви у нас дорогий гість, і обід зараз буде.

— Раніше побалакаємо, — зупинив отамана Тимченко, бо знав: справи краще вирішувати на голодний шлунок.

Отаман дав знак, і їм поставили під яблунею лавку, вкриту суконною ковдрою.

— Осінь, — сказав Іван Іванович, побачивши під яблунею падалицю. — От і літо минуло, як швидко все проходить, не помітиш, і на той світ уже треба збиратися…

— Вам ще зарано, — не погодився Длугопольський.

— Піхто нічого не знає, — відповів Іван Іванович сухо. — І я, власне, саме з цього приводу, бо, справді, завтрашній день — пітьма. А маємо хоч трохи зазирнути у незнане.

— Якщо б не зазирали, де б ми були! — одповів Длугопольський. — Що маєте на увазі?

— Я приведу до наперед визначеного місця ескадрон червоних кіннотників, — пояснив Іван Іванович. — На чолі з комполку Вариводою. А ви влаштуєте засідку й скосите їх кулеметом.