Останній заколот

22
18
20
22
24
26
28
30

— Це вже моя турбота.

— І все ж?

— А без вигадок. Скажу, купував тут на хуторі свиней і сам бачив озброєних вершників. Вірна людина з хутора Боричі сказала: отаман Длугопольський ночувати туди подався…

— Хитрий ви! — заздрісно вигукнув Чміль. — Мо’, хитріші за мене, а мені пальця до рота не клади.

— Не хитрий, а мудрий, — заперечив Іван Іванович. — Ти зі своєю хитрістю Вариводу уже раз випустив, тож не хвалися.

— Доля… — скрушно похитав Чміль головою. — Як це москалі кажуть: “судьба индейка”…

— Ти мені москалями голови не задурюй, — жорстко мовив Іван Іванович. — Тут у нас або пан, або пропав. Якщо ескадрон не покладете, вся Совдепія з нас реготатиме.

— Чхати я хотів на всіх червоних, разом узятих! — раптом розлютився Чміль.

— Поки що вони на тебе чхають, — розсудливо заперечив Тимченко. — Ось коли скинемо їх і самі візьмемо владу…

— Маєте рацію, добродію, — одразу заспокоївся Микита. — Ви завжди маєте рацію.

— Бо казав уже тобі — мудрий, — зареготав Іван Іванович.

31

Яковлєв одягався повільно й дбайливо. Помилувався срібними, з черню запонками, вибрав краватку — до темно-синього костюма личила у червоні смуги, пов’язав модним широким вузлом і постояв перед дзеркалом, оцінюючи своє відображення.

Що не кажи, а він вродливий. Вище середнього росту, чоло високе й волосся хвилясте. А очі, здається, пронизливі. Темні, це точно, і якщо трохи насупитися, стають пронизливими.

Яковлєв насупився й лишився задоволений. Шкода, що нема в нього модних гамашів. Хоча, вирішив, і добре, що нема. Бо одягнув би обов’язково й нічим не вирізнявся б з дженджуро-непівського тирловиська, такий собі піжон бессарабського масштабу. А він — творчий працівник, хоча і член профспілки цукровиків, а не рабісу, та все ж творча особистість. У цукротресті він тимчасово, бо тут і платять більше, ніж у військово-інженерній школі, і матеріальне забезпечення значно краще, не кажучи вже про ділові контакти з працівниками цукрових заводів. На будь-якій цукроварні можна знайти недоліки та упущення — якщо вміло натякнути директорові, що саме від тебе залежить: дати хід матеріалам ревізії чи закрити на недоліки очі, — то тільки дурень не збагне, як залагодити справу: хіба шкода для працівника тресту якоїсь торбини з цукром?

Яковлєв знову зиркнув на себе пронизливо: отак він дивився на жалюгідних провінціалів, хоч зовсім нічого не розуміє в їхній цукровій промисловості. Проте хто й на чому тепер розуміється? Понаставляли різних червоних директорів, деповських слюсарів кинули, кажуть, навіть у державний банк, а що той слюсар кумекає в банківській справі? Або до них директором тресту посадили товариша Каца, був годинниковим майстром, потім служив у якомусь особливому відділі, і цього виявилось достатньо, щоб обійняти керівну посаду.

Хвиля люті завжди підіймалася в Яковлєва, коли згадував про Каца. Всюди євреї, думав з ненавистю, куди не глянь — єврей, дорвалися до революції, збагнули, що на каламутній хвилі можна виплисти, й тримаються на поверхні. Та й ще один за одного тримаються: там, де Кац, неодмінно й Рабинович з якимсь Каганом. Життя від них нема…

І не буде, зрозумів ясно й чітко, бо червоні проголосили дружбу народів, усі, мовляв, рівні, якийсь чучмек з Кавказу чи Туркестану й він — біла кістка, офіцер, хоч і колишній, Олексій Яковлєв!

Зрештою, плювати на євреїв, нехай існують. Розумніші серед них давно вже збагнули, що й до чого: самі живуть і дають жити іншим, це тобі не деповський слюсар, котрий зображує з себе біс його зна кого, а далі свого поганого червоного носа нічого не бачить.

Добре, у нього хоч є перспектива, він хоч знає, для чого живе, і упевнений: скоро настане кінець більшовицькому свавіллю, у тартарари полетять каци та інші червоні начальники, й стане він, Олексій Яковлєв, директором цукротресту. Ні, певно, не стане, не піде він туди, не його це стихія. Він обійме міністерство культури чи мистецтва. Зрештою, не так уже й важливо, як воно називатиметься. Головне — стане міністром або товаришем міністра, у крайньому випадку — директором театру — ото здивуються Ляля Підвойська та всі її подруги, а він, високий, вродливий, з примруженими очима, холодно гляне на них і примусить чекати в приймальні.