Жора, не кажучи ні слова, витягнув з внутрішньої кишені піджака пакет. Яковлєв заховав його, з відразою відчувши, як пакет випнув йому борт піджака. Обсмикнув полу й поцікавився:
— Переглядав? Цікаве?
Жора виставив великий палець, поворушив над ним пучками другої руки.
— На великий з присипкою, — пояснив. — Копії наказів по військовому округу. Є зовсім секретні.
— Чудово. — Яковлєв дістав конверт, подав Жорі. — Тут гроші Сергієві Павловичу. І лист. Треба збільшити потік інформації, в цьому зацікавлені за кордоном.
Швайковський помацав конверт.
— А мені? — запитав жалібно.
— Будуть, — пообіцяв Олекса. — Сьогодні розплачуюсь вечерею, а через два тижні грішми. Попередня інформація була пробною, ніхто задурно не хоче платити, тепер уже прислали трохи, але тільки Єдиневському та мені на дрібні витрати. Однак зараз ми диктуватимемо умови. Копії наказів по округу дорого коштують, і я передам з кур’єром у Варшаву, що ми вимагаємо відповідної плати. Золотом, тільки золотом, бо інформація справді золота.
— Я б не заперечував і проти срібла.
— Буде тобі й срібло, Жора, буде й золото. Проте на особливо великі суми не розраховуй. Та й що ти, зрештою, робиш? Гайнув на кладовище, витягнув пакет, поклав інший…
— А ризик? Зрештою, хто звів тебе з Єдиневським! Хто започаткував усю комбінацію!
— Згоден, ти, Жоро, й батьківщина не забуде тебе!
— Совдепія?
— Ми, Жоро, робимо все, аби ця Совдепія згинула. І наш внесок неоціненний…
— Гаразд, — сказав Швайковський, — я піду на кладовище й візьму черговий пакет. Але ти одержиш його лише тоді, коли заплатиш.
— Соромно бути таким меркантильним… — сказав Яковлєв, проте не дуже впевнено.
— Гроші на бочку! — вигукнув Жора.
— Добре, — погодився Яковлєв, вирішивши, що Жорині претензії справедливі і якусь дещицю йому варто виділити.
Він повертався через зал, відчуваючи обтяжливість пакета в кишені, і дивно, але саме цей тягар знову приніс йому душевну рівновагу. Сам пошукав очима Наталин столик, вони ще сиділи, розмовляли й нічого не помічали довкола, на столику стояла пляшка вина й тістечка, і Яковлєв не без задоволення подумав, що він у всьому обійшов цього колишнього полковника…
Побачивши у ресторані Яковлєва, Яновський засмутився. Щоправда, спочатку він не впізнав Олексу — просто самовпевнений молодик, що прошкував поміж столиків із справжньою красунею, когось нагадав йому. Й тільки зустрівшись з Яковлєвим очима, Олег Данилович переконався: Олекса Яковлєв. І одразу збагнув, чому не впізнав його першої ж миті. Тоді, в парку, Яковлєв виступав у зовсім іншій ролі, він був прохачем, агресивним і непримиренним, та все ж прохачем, відчував себе приниженим і обійденим, а тепер, у гарно пошитому костюмі, поруч звабливої жінки, аж випромінював пиху й зверхність — і це зовсім змінило його.
ebooksa