— Не хотів, — чесно визнав Олег Данилович, — та доведеться.
Він притиснувся щокою до теплого Наталчиного плеча й розповів про виклик до ДПУ, про чай з Серафимою Володимирівною і Бертою Абрамівною.
Наталя помовчала, зітхнула й поцікавилася:
— А чому ж мене не розпитував? Я знаю про Олексу більше, ніж вони.
— Не наважився.
— Отож, — осудливо сказала Наталя, — мене посоромився.
Олег Данилович відсунувся від жінки, відчувши її осуд, заклав руки під голову, помовчав.
— Така справа, — зробив спробу виправдатися, — йдеться про зраду й шпигунство…
— Так, і все ж уся ця історія погано пахне…
— Ти засуджуєш мене?
— Хочеш, щоб виправдала?
— Важко?
— Мені — ні…
— Бо кохаєш? І готова простити все?
— Готова.
— Гадаєш, учинив негарно? Фактично доніс…
— Ну що ти… Не картай себе.
— Усе так складно… — поскаржився Олег Данилович. — А може, ти сам усе ускладнюєш?
— Сумління… Як жити без сумління? Тепер багато хто навчився цього, і жити їм, певно, легше.
— Ти вчинив так, як підказувало сумління.
ebooksa