— Нагаями?
— Батько тебе різкою напучував?
— Батько — ні, мати.
— Отож, іноді й нагаї не завадять. Люди після них розумнішають. То батько, кажеш, тебе не напучував? Жалів тебе батько, а ти йому от чим віддячила…
— То він же Сергія під кулі вів!
— Під кулі… під кулі… Знаєш ти багато! Ванько Ванькович на тебе все життя поклав, а ти що йому?
— Сергія не віддам! — рішуче заявила Фрося.
— Не віддам… не віддам… — знову передражнив її Гольдройз. — Хто тебе питатиме?
— От що, Йоно Янкелевичу, — спалахнула Фрося, — не вийде в нас розмови. Кажіть, по що прийшли, бо моркву маю вистьобати.
— Почекає твоя морква. Аби мені твої турботи… — Гольдройз нараз хитро примружився й запитав: — Ти мою Рахіль знаєш?
— Дружину вашу?
— Авжеж.
— Бачила.
— Ну, і що скажеш?
— Жінка як жінка. Огрядна…
Йона Янкелевич зареготав задоволено й потер своє велике черево.
— Огрядна — не те слово. Бочка — от що моя Рахіль. А побачила б її двадцять років тому! Стеблинка, точно кажу, стеблиночка, а вродлива, а сміхотлива, не ходила — пританцьовувала. Точно як ти…
— Ну й що?
— А те, дитино, що не відомо, якою ти колись станеш, — пояснив Гольдройз жорстко. — І чи захоче Сергій на тебе тоді дивитися…
— Гадаєте?..