“Звичайно, пограбували поштовий вагон”, — майнуло У Вовка. Запитав, удаючи наївність:
— Спадок генерал-хорунжого?
Грунтенко посуворішав:
— На жаль, Котовському вдалося розгромити й наші тили. Але гроші є. Отже, завтра одержите паролі і явки. Ви щось хочете сказати нам, отче? — перехопив виразний погляд священика.
— Так, знаєте… — знітився той. — Якщо ви вже забалакали про гроші… Хотів би… — Замовк збентежено.
— Кажіть уже…
— Справа делікатна, краще віч-на-віч…
Вовк підвівся:
— Прошу… — І вийшов з кімнати.
Отець Леонтій сердито зблиснув очима:
— Бачимо цього прапорщика вперше, — сказав роздратовано. — А ви отак, нічтоже сумняшеся, довіряєте йому одну з найважливіших і найтаємніших справ!
— Його рекомендував Тимченко! Ви берете на себе відповідальність, Іване Івановичу?
— Звичайно.
— Ну от, бачите…
— Згоден, і все ж…
— Розумію і вас, отче, та ми з Длугопольським вирішили… — Грунтенко нахилився до вуха священика й зашепотів, не звертаючи уваги на Тимченка.
Зморшки на обличчі отця Леонтія розгладилися.
— Ну, якщо вже так… — сказав задоволено. — Вибачте нам, Іване Івановичу, та в нашому ділі бувають таємниці…
— А-а… — Ображено махнув рукою той. — Може, ви й маєте рацію. Але, врахуйте, скоро я зможу повідомляти загін про маневри бердичівського кавполку.
— Ви? — Витріщив очі Грунтенко.