Тимченко посуворішав.
— Моя дочка Фрося виходить заміж за Вариводу. Чули про такого?
— Комполку? У Бердичеві? Чудово!
— Кому чудово, а кому й не дуже. Дівка втратила голову… Якби хоч з розрахунку, а то справді кохання.
— Наче ви у молодості не закохувалися.
— Мені батько показав дівку й сказав: ото твоя наречена. Я і досі не шкодую…
— Мудрий був чоловік, але й дочка ваша не дурніша. А вам у цій ситуації слід би повестися з розумом.
— Масте рацію, проте нічого не можу з собою зробити. Одча згадка про цього червоного…
— Ненавидите? — Задоволено примружився Грунтенко. — Це гарно, добродію, та з ненавистю в наші часи слід коптися. Слід бути мудрим і вертким, як змій, тільки тоді ми виграємо. А кохання, самі знаєте, перегорить, ось тоді ви й надолужите своє. До речі, червоний полковник знає про ваті стосунки з Гольдройзом?
— Фрося, хоч і закохана, та розумна. Вона вимагає, аби я вийшов з товариства.
— І правильно вимагає.
— Хочете сказати?..
— Здається, Іване Івановичу, в Бердичеві ви почали з рядового заготівельника райфілії?..
— От що, — відповів Тимченко, — ви, шановний, хоч і масте різні там закордонні полотнянки та мандати, у моє життя не пхайтеся. Зараз скажете, щоб я сидів тихо, шпигував за зятем. І полишив свої справи! Не вийде! — помахав пальцем мало не перед носом у Грунтенка. — Погано ви знаєте Тимченка.
— Але ми могли б платити за інформацію… До того ж, золотом.
— І так заплатите, — відрубав Іван Іванович. — Нікуди не дінетесь. А в мої справи носа не суньте, бо таких, як оце ви…
Очі в Грунтенка люто зблиснули.
— Натякаєте, що купували й купуватимете?
— А чому б і ні? Знаєте, для чого існує армія? Щоб охороняти й захищати наші інтереси. Якщо не чули, почитайте більшовицькі газети. Вони про це пишуть відкрито.
— Поки що саме ми збираємось вам платити…
ebooksa