Грунтенко не зводив з отця Леонтія очей, і вони зблискували іронічно.
— Не треба бути таким категоричним, отче, — обірвав нарешті священика. — Я ще хочу жити, та й шановне панство, якщо не помиляюсь, також не поспішає туди… Однак маєте рацію, ризик великий, і тільки справді відважні люди стають до наших лав. — Сказавши це, подивився на Вовка, й прапорщик зрозумів його.
— Здасться, я тут єдиний, кого ви бачите вперше, — подав голос Петро, — Проте сподіваюсь, що деяку інформацію про мене ви вже зібрали.
— Інакше не мав би честі розмовляти з вами, — погодився Грунтенко.
— Отже, знаєте, що я обіймав посаду заступника начальника центроштабу Козачої ради.
— Уточнюю: не знаю, а чув…
Вовк дістав шматок полотна.
— Прошу ознайомитися.
Грунтенко підніс полотнянку до очей, уважно вивчив її.
— Документ справжній. І нам відомо, що вам, прапорщику, випадково вдалося уникнути арешту. Але саме ця випадковість і насторожує мене…
Вовк розвів руки.
— На жаль, маю лише довідку, видану червоними.
— Можна з нею ознайомитися?
— Прошу.
— Довідка уманської лікарні?
— Так.
— Хворіли на тиф?
— Там сказано. Ледь видряпався.
— А як потрапили в Умань? Адже, як мені відомо, діяли в районі Таращі.
— Я захворів саме тоді, коли почалися арешти. У домі Борового, — збрехав Вовк, знаючи, що найближчим часом перевірити це буде важко. — Перед тим був у Києві — готували до повстання й терору підпільні осередки. Саме з Києва її відрядили мене по зброю до Таращі, а тут хвороба. Боровий, точніше його дочка та жінка, встигли попередити Івана Івановича, — кивнув на Тимченка, — я ж випадково затримався на одному з хуторів, а потім мене з фальшивими документами переправили в Умань…
ebooksa