Втім, Серафима Володимирівна матиме сьогодні насолоду не тільки від тістечок із сумнівною непманівською рекламою, Адже Олег Данилович одержав пропозицію, яка, мабуть, поки що задовольнить тещині амбіції. Пропозицію, сказати прямо, зовсім неочікувану. Навіть тепер, проминувши кам’яних левів, що охороняли якийсь новостворений музей, Олег Данилович здивовано покрутив головою, пригадавши сьогоднішню розмову з Шубравським.
Вранці він регулював мотор вантажівки, котра мала терміново виїхати в Бровари, і йому в потилицю нетерпляче дихав шофер — уже натякнув, що кожна хвилина до рога й сам голова губвиконкому товариш Ян узяв на контроль цей рейс. Олегові Даниловичу хотілося відповісти, що нехай тоді товариш Ян і ремонтує вкрай зношені карбюратори — ця машина, либонь, возила ще боєзапас десь на фронті під Брестом чи Львовом, а карбюратор той же… І взагалі, давно вже час оновлювати автопарк: машини бігають не на бензині, а на ентузіазмі, ну, й трохи завдяки його, Олега Даниловича, інтуїції. Проте скоро й цієї інтуїції буде замало, й тоді…
Однак Олег Данилович не висловив, що станеться тоді, певне, й тоді доведеться якось викручуватися, він взагалі нічого не сказав шоферові, працював швидко, зібрано, і десь через півгодини вантажівка завелася.
Шофер, забувши подякувати, помчав на Бровари, а Олег Данилович присів на табурет, обтер замащені руки й вирішив трохи відпочити, та у бокс зазирнув Шубравський і покликав Яновського.
Завгар влаштувався на лавці біля бочки з водою, закурив, випустив дим ніздрями й мовив:
— Є така думка, Даниловичу: довірити тобі гараж. Бо я одержав призначення на “Ленінську кузню”.
— Мене завгаром? — щиро здивувався Яновський. — Ви хочете сказати: на ваше місце?
— Точно, — задоволено всміхнувся Шубравський. — Бо кращої кандидатури нема. Я сам рекомендував тебе голові виконкому.
— Товаришеві Яну? — запитав Яновський, відчувши, що безглуздіше запитання важко вигадати. Та одразу збагнув, що вирвалося воно у нього невипадково: голова губвиконкому мав знати, що в гаражі, нехай простим слюсарем, працює колишній царський полковник. — І як він поставився до цього?
— Дуже просто: згодився.
— І не розпитував про мене?
— Чому ж, попитав, і я дав тобі, Даниловичу, найкращу характеристику.
— Однак і ти не все знаєш про мене…
— Кінчай, Даниловичу, у пас у гаражі до тебе запитань нема. Тобі довіряти можна, надійний ти чоловік, і я це сказав товаришеві Яну. Поручився за тебе.
Яновський відчув, що очі в нього мимоволі зволожилися. Одвернувся, аби Шубравський не помітив, й мовив підкреслено сухо:
— Дякую, тільки я не згоден.
— Як так? — здивувався Шубравський. — Ти єдиний, хто наведе в гаражі порядок.
— Мені в механіках краще.
— Кинь, що завгар, що механік — однаково. Ну, обов’язків у завгара трохи більше — кого й куди з шоферів послати, ну, звіти писати, та що звіти, мужик ти грамотний, бачу, грамотніший за мене, а мене ось у червоні директори висувають, так що й ти справишся…
Олег Данилович тоді припинив розмову, але під час обідньої перерви, коли в конторі нікого не було, подзвонив у губчека Горожанину.
ebooksa