— Щось відвик я від гарних новин.
— Не гнівіть бога, шановний. Останнім часом фортуна таки на нашому боці: прапорщик Вовк, певно, вже в Києві. Усе йде добре, а щойно прискакав гонець з Високої Печі.
— Від отця Леонтія?
— Тимченко передає з Бердичева: червоноармійці Вариводи сьогодні прочісуватимуть села в районі Рогачева й Баранівки. Вдалося навести їх на фальшивий слід, і ми можемо, не боячись засідки, здійснити намічену операцію.
— Краснопілля?
— Точно знаємо, що піхто не прийде їм на поміч.
— Ну й з богом! — Грунтенко легко підвівся з ліжка, почав одягатися, обмотав свіжою онучею ногу й сунув у начищений чобіт, пристукнув закаблуком. Обернувся до Длугопольського, який все ще стовбичив у дверях. — Скликайте хлопців, Миколо Костянтиновичу, — чи то попросив, чи то наказав.
— Навіщо?
— Перша масштабна операція загону, й слід пояснити бійцям, що й до чого…
— Обійдуться: поведемо, і все!
— Не легковажте, Миколо Костянтиновичу. Більшовики чим брали? Їхні комісари були весь час серед червоноармійців і все їм роз’яснювали.
— Дивуюсь я вашим порівнянням.
— Ні, добродію, гарне не гріх запозичити і у ворога.
— Хочете повідомити, що підемо на Краснопілля?
— А чому б і ні?
— І ви гарантуєте, що серед наших вояків нема жодного зрадника чи шпигуна? Який повідомить червоним про наші сьогоднішні плани?
— На жаль, такої гарантії нема.
— Отож…
— Навколо хутора виставимо таку охорону, що й миші не проскочить. А коли вирушимо, буде вже пізно…
Длугопольський посміхнувся:
ebooksa