— А чи багато наділів продали ви за ці два роки? — поцікавивсь Малий.
— Це вас не стосується, — сердито відповів Сандерсон. — Нема закону, який би забороняв людині жити самотньо на своїй землі, коли вона цього хоче.
— Я даю вам п"ять тисяч, — сказав Смок.
Сандерсон похитав головою.
— Не знаю, хто з вас дурніший, — забідкався Малий. — Вийдемо на хвилинку, Смоку, я хочу тобі щось сказати.
Смок знехотя скорився.
— Хіба ти не бачиш, — сказав Малий, коли вони стояли за дверима, — що тут чимало скель, які нікому не належать? Зроби заявку і будуй собі на здоров"я.
— Це не годиться, — відповів Смок.
— Чому не годиться?
— Тебе дивує, що я купую цей шматок, дарма що навкруги стільки землі?
— Звичайно, дивує.
— Отож бо й воно! — тріумфуюче сказав Смок. — Коли це дивує тебе, то здивує й інших. А коли вони здивуються, то одразу прибіжать сюди Твій подив свідчить про те, що я все правильно розрахував. Слухай, Малий, я хочу втяти таку штуку, щоб назавжди відбити у доусонців всяке бажання сміятися через оті яйця. Ходімо в хижу.
— Здорові, — сказав Сандерсон, коли вони увійшли. — А я думав, що не побачу вас більше.
— Яка ваша остання ціна? — спитав Смок.
— Двадцять тисяч.
— Даю вам десять.
— Гаразд. Я саме стільки і хотів спочатку. Ну, а коли заплатите?
— Завтра в Північно-західному банку. Але я хочу за ці десять тисяч ще дві речі. Перше: одержавши гроші, ви зразу ж поїдете на Сорокову Милю і залишитесь там до кінця зими.
— Це можна. А друге?
— Я заплачу вам двадцять п"ять тисяч, а ви повернете мені назад п"ятнадцять.