— Чи не зустрічали ви тут санок? — спитав хтось,
— Ні, — відповів Смок. — Це ти, Біле?
— Хай мене лихо поб"є, коли це не Смок! — здивовано гукнув Біл Солтмен.
— Що ви тут робите вночі? — спитав Смок. — Знову гуляєте?
Не встиг Біл Солтмен одповісти, як до групи приєдналося ще двоє, потім ще кілька, а рипіння снігу під ногами доводило, що їх іде ще більше.
— Хто це з тобою? — запитав Смок. — Може, знову похід по золото?
Солтмен запалив люльку, але, засапавшись від бігу, ніяк не міг її розкурити. Він мовчав. Ясно було, що сірник йому потрібний тільки на те, щоб роздивитись санки. Смок побачив, як всі очі зосередились на линві та заступі. Сірник погас.
— До мене дійшли чутки… — таємниче промимрив Солтмен.
— Може, розповісте мені й Малому? — сказав Смок.
Хтось захихотів.
— А куди це ви простуєте? — запитав Солтмен.
— А ви хто такі? Самозванна поліція?
— Я ж тільки поцікавився… — сказав Солтмен.
— Ми всі цікавимось, — гукнув хтось із темряви.
— Слухайте, — устряв Малий, — мені цікаво, хто тут найдурніший?
Всі розреготались. Стало ніяково.
— Рушаймо, Малий, вже час, — сказав Смок, поганяючи собак.
Весь натовп збився докупи та рушив за ними.
— Слухайте, а ви не помиляєтесь? — загукав Малий. — Коли ми зустріли вас, ви йшли кудись туди, а тепер чомусь вертаєтесь. Може, загубили напрямок?
— Іди ти під три чорти! — вилаявся Солтмен. — Ми йдемо, куди хочемо.