— Ми не зможемо замести своїх слідів, і вони йтимуть за нами, наче ті вівці.
Пройшовши чверть милі, вона раптом повернула на захід. Смок помітив, що вони йдуть незайманим снігом, але ні він, ні Малий не вбагнули, що стежка, якою вони йшли, вела, ик і перше, на південь. Якби вони бачили, що робив Луїс Гастел, то вся б історія Клондайку повернула на інше. Старий, вже не шкутильгаючи, побіг за ними, придивляючись до сліду, наче мисливський пес. Він старанно торував стежку, якою вони звернули на захід, а сам рушив на південь.
Шлях вів до річки, але був так мало помітний, що вони часто губили його в темряві. За чверть години Джой Гастел раптом погодилась іти ззаду, дозволивши чоловікам прокладати шлях по снігу. Вони рухались так повільно, що шукачі золота, які йшли слідом почали наздоганяти їх, і коли о дев"ятій годині зайнявся день, позаду, скільки сягало око, видно було безкінечну шеренгу людей. Темні очі Джой радісно заблищали.
— Скільки вже йдемо ми уздовж струмка? — спитала вона.
— Дві години, — відповів Смок.
— Та дві години назад… Буде чотири, засміялась вона. — Отже, старожили Морського Лева врятовані.
Неясна підозра виникла у Смока. Він спинився й запитливо глянув на дівчину.
— Не розумію, — сказав він.
— Не розумієте? Тоді я поясню. Це Норвезький струмок. Індіанка зосталась на півдні.
Смок онімів.
— І ви зробили це навмисне? — запитав Малий.
— Так, навмисне, для того, щоб старожили виграли час.
Вона зайшлася сміхом. Смок глянув на Малого, і обидва розреготались.
— Ну і всипав би я вам, якби в цій країні було хоч трохи більше жінок! — вигукнув Малий.
— Ваш батько не звихнув ноги, а спокійнісінько чекав, поки ми підемо, чи не так? — спитав Смок.
Джой кивнула.
— А ви зостались, щоб обдурити нас?
Джой. знову кивнула, і Смок весело зареготав. То був сміх людини, що одверто визнала себе переможеною.
— Чому ви не гніваєтесь? — спитала вона ображено. — Або не… відлупцюєте мене?
— Треба вертатися, — сказав Малий. — У мене ноги мерзнуть.