— Верхній пакіл двадцять восьмого номера на десять футів нижче за нижній пакіл номера двадцять сім.
— Ти хочеш сказати, що нам нічого не дістанеться?..
— Навіть на десять футів менше, ніж нічого.
Малий побіг униз берегом. Через п"ять хвилин він вернувся. У відповідь на запитливий погляд Джой бідолаха тільки кивнув головою. Не кажучи й слова, прийшов до зваленого дерева і сів, утупивши очі в сніг перед своїми мокасинами.
— Ми можемо зараз повернутися в Доусон, — сказав Смок, згортаючи ковдри.
— Мені дуже прикро, Смоку, — сказала Джой. — Це все через мене.
— Нічого! — відповів він. — Усьому свій час.
— Але це моя провина, тільки моя! Тато зробив на мене заявку біля «Знахідки». Я віддаю її вам!
Він похитав головою.
— Малий! — благала вона.
Малий теж похитав головою і раптом зареготав. І довго реготав, як божевільний.
— Це не істерика, — пояснив він. — Мені іноді буває страх як весело.
Його погляд упав на миску з золотом. Він пхнув її ногою і розсипав золото на снігу.
— Воно не наше, — пояснив він. — Воно належить тому бевзю, якого я вчора нагнав. Ходімо, Смоку! Вертаймося в Доусон! А втім, якщо ти хочеш убити мене, я й пальцем не поворухну, щоб стати тобі на заваді.
МАЛИЙ БАЧИТЬ СНИ
— Дивно, що ти ніколи не граєш, — сказав Малий Смокові, коли вони якось сиділи в «Оленячому Розі». — Невже тобі не кортить?
— Воно-то кортить, — відповів Смок. — Але я волію грати тільки на виграш.
Навколо них у великій залі бару стояв гамір і тріск десятка гральних столів, за якими люди, у хутрі та мокасинах, пробували свого щастя. Смок показав на них рукою.
— Поглянь, — сказав він. — Навіть найпростіший математичний розрахунок говорить, що всі вони сьогодні більше програють, ніж виграють. Багато хто програв уже й зараз.
— Ти добре знаєш арифметику, — промимрив Малий. — І взагалі, ти маєш рацію. Але, крім того, існують ще факти. Бувають іноді й хвилини щастя. І тоді кожен може виграти. Я це знаю, бо не раз бачив, як дехто підряд загрібав банк за банком. Єдиний спосіб виграти — це чекати, поки прийде твоє щастя, і тоді вже грати до краю.