О третій годині дня уже спустився сірий північний присмерк. Вони уважно вдивлялися, шукаючи сухе дерево на другому березі, яке мало означати середню віху останньої ділянки. Джой перша побачила його. Вона кинулась уперед, гукнувши:
— Тут хтось був! Подивіться на сніг! Ось і мітка! Гляньте на цю сосну!
Раптом вона провалилася в сніг.
— От я і вскочила, — жалібно закричала вона — Не підходьте до мене! Я вилізу сама.
Крок за кроком, ламаючи тонку кригу, заховану під сухим снігом, вона вибилась на міцніший лід. Смок кинувся до берега, де ще з весняної повені лежали сухий хмиз та гілки. Коли Джой підійшла до Смока, багаття уже палало.
— Сідайте! — звелів він.
Вона слухняно сіла на сніг. Смок скинув мішок з плечей і послав їй під ноги ковдру.
З гори долинали голоси шукачів золота, які надходили.
— Хай Малий ставить паколи, — пораяла вона.
— Іди, Малий! — сказав Смок, знімаючи з неї мокасини, що вже задубіли від морозу. — Пройди тисячу футів та постав дві жердини. Пакілля на ріжках ми поставимо потім.
Смок складаним ножем зрізав зав"язки її мокасинів. Вони так замерзли, що хрумтіли і вищали під ножем. Сивашські шкарпетки та грубі вовняні панчохи взялися кригою. Здавалося, ніби її ногу вклали до залізного футляра.
— Як ваша нога? — спитав він, роззуваючи далі.
— Я її не відчуваю. Не можу поворухнути пальцями. Але все буде гаразд. Вогонь аж палахкотить. Дивіться, щоб не відморозили собі рук. Вони, мабуть, теж задубіли.
Смок зняв рукавиці і почав бити себе руками по боках. Відчувши, що гаряча кров побігла по жилах, знов заходився роззувати дівчину. Ось з"явилася одна, а потім друга біла ніжка, віддані на поталу жорстокому сімдесятиградусному морозу.
Смок взявся шалено розтирати її ноги снігом. Нарешті Джой відсунулась, заворушила пальцями і радісно поскаржилась на біль.
Тоді він посадовив її на ковдру, ногами ближче до вогню.
— Тепер ви можете самі подбати за них, — сказав Смок.
Джой зняла рукавиці й заходилася розтрати собі ноги, пильно стежачи, щоб тепло зігрівало їх поволі. А в цей час Смок грів свої руки. Сніг не танув і не мокрів, його кристали були тверді, мов піщинки. Поступово біль у відмороженому тілі давав відчути, що кров знову побігла по жилах. Смок підкинув дров, зняв легкий пакунок з плечей дівчини та дістав звідти нову пару взуття.
Повернувся Малий і видерся до них на берег.
— Я одміряв добрих тисячу футів, — сповістив він. — Номери двадцять сім та двадцять вісім. Коли ж я забивав пакіл на номері двадцять сім, то зустрів першого дохляка з тих, що чалапали за нами. Він заявив, що я не маю права на двадцять восьмий номер… Тут я сказав йому…