— Ні, але поглянь на цю стежку праворуч. Я думав, що тут ніхто не зимує.
Вони спинилися. Собаки миттю закопались у сніг і почали вигризати шматочки криги з-поміж пазурів. Ще п"ять хвилин тому ця крига була водою. Тварини провалилися в джерело, притрушене снігом; воно витікало десь з берега й стояло калюжею поверх три-футової товщі льоду, який скував річку Нордбеска.
— Уперше чую, що на Нордбесці хтось живе, — сказав Малий, уважно дивлячись на ледве помітний слід, вкритий шаром снігу два фути завтовшки. Стежка під прямим кутом перетинала річище і вела до гирла невеличкого струмка, що тік ліворуч. — Можливо, це мисливці тягли тут колись свої манатки.
Смок, не кидаючи рукавиць, розгріб пухкий сніг і спинився, міркуючи.
— Ні. Тут їздили в обидва боки, але останній раз — вгору по річці. Хто б ці люди не були, вони ще тут, бо цим шляхом кілька тижнів не їжджено. Але що їх держить тут, хотів би я знати?
— А мене цікавить, де ми будемо ночувати, — сказав Малий, безнадійно дивлячись на обрій, де передвечірній присмерк вже переходив у нічну темряву.
— Давай простежимо слід вгору по річці, — запропонував Смок. — Тут повно сухого дерева. Ми зможемо отаборитись будь-коли.
— Отаборитись, звичайно, ми зможемо будь-коли; якщо ми не хочемо загинути від голоду, нам треба квапитися і їхати прямо.
— Ми знайдемо щось там, на річці, — умовляв його Смок.
— Глянь, як мало харчів у нас! Глянь на собак! — лементував Малий. — Та, сто чортів! Ти завжди робиш по-своєму.
— Та це нас і на один день не затримає, — запевняв Смок. — Можливо, зробимо гак на якусь милю.
— Люди гинули навіть через таку дрібницю, як миля, — сказав Малий, безнадійно хитаючи головою. — Що ж, ходім собі на лихо. Вперед, ви, бідна каліч! Ну, Скорий, ну!
Ватажок скорився, і запряжка рушила, провалюючись в снігових заметах.
— Стій! — гукнув Малий. — Треба втоптати дорогу.
Смок витяг лижви з санок, прив"язав їх до мокасинів і пішов уперед, торуючи стежку на пухкому снігу.
Це була важка робота. Люди й собаки вже кілька день недоїдали, і сили їхні танули. Шлях ішов річищем, що дедалі вище підіймалося вгору. Незабаром скелясті береги почали сходитися, і наші мандрівники опинились на дні вузького міжгір"я. Довгий вечірній присмерк тут перейшов майже в цілковиту темряву.
— Це справжня паска, — сказав Малий. — Ніби лізеш у пекло. Так і чекай біди.
Смок не відповів, і з півгодини вони посувалися мовчки.
Тоді Малий знову порушив мовчанку.
— Чує моє серце, — забуркотів вік. — Чує моє серце, що з нами трапиться недобре. І ось що я тобі скажу..