— Ну, ну, кажи, — заохочував Смок.
— Гаразд. Ми ніколи не виберемося з цієї паскудної діри. І ми неодмінно вскочимо в халепу й застрянемо тут до другого пришестя.
— А про їжу твоє серце нічого не чує? — незадоволено спитав Смок. — У нас же не вистачить її до другого пришестя.
— Ні, не чує. Та якось викрутимось. Скажу тобі тільки одне. Я можу з"їсти всіх собак, але не Скорого. Він мені стане кісткою в горлянці.
— Не журись, — посміхнувся Смок. — Наша доля нас не цурається. Моє серце чує, що в нас буде і оленина, й лосина, а може й смажені перепілки, і ми з тобою ще погладшаємо.
Малий тільки чмихнув з презирством, і знову запала мовчанка.
— Ось і початок лиха, що ти наврочив, — сказав Смок, спиняючись та уважно вдивляючись у щось осторонь дороги.
Малий залишив жердину і підійшов до товариша. Обидва дивилися на мертвого чоловіка, що лежав обіч шляху.
— Це не голодний, — зауважив Смок.
— Глянь на його вуста, — сказав Малий.
— Закоцюбів, — сказав Смок, піднімаючи мертву руку, що, не згинаючись, потягла за собою тіло.
— Штовхни його, і він розлетиться на цурупалля, — зауважив Малий.
Чоловік лежав боком, злютований морозом. Сніг ще не вкрив його, — отже, він лежав тут недовго.
— Три дні тому був великий снігопад, — сказав Малий.
Смок кивнув, нахилився над мерцем, повернув його обличчям до себе і помітив стріляну рану на скроні. Потім роздивився довкола і рухом голови показав на револьвер, що валявся у снігу.
За сотню ярдів далі вони натрапили на друге тіло, що теж лежало ниць на шляху.
— Тут можна зрозуміти дві речі, — сказав Смок. — Вони обидва гладкі, — значить, це не від голоду. Але, певно, їм дуже скрутно прийшлося, коли скінчили життя самогубством.
— Якщо це самогубство, — зауважив Малий.
— Безперечно. Адже опріч їхніх тут нема більше слідів. Та й кожного з них опалив порох. — Смок одтягнув другий труп і носком мокасина копнув револьвер, що був вдавлений у сніг тілом. — Ось він. Я казав, що ми дещо тут знайдемо.
— Це ще нічого не значить. Але що могло примусити таких гладких хлопців укоротити собі віку?