— От була б у мене така дівчинка, як ти! — випалив він, піддавшись раптово усвідомленому пристрасному бажанню бути батьком. — Я би працював не покладаючи рук… Я би все зробив.
Вона вислухала його заяву з належною серйозністю.
— Значить, ви не одружені?
— Ніхто не захоче піти за мене.
— Захочуть, коли…
Дівчинка не відвернула носа, але удостоїла його бруд та лахміття несхвальним поглядом, якого він не міг не помітити.
— Ну, давай, кажи! — мало не вигукнув він. — Валяй!.. коли б мене вимити і вдягнути у пристойний одяг, коли б я мав респектабельний вигляд, коли б я мав регулярну роботу і коли б я не був тим, ким я є.
І з кожним «коли» дівчинка кивала головою.
— Слухай-но. Ніякий я не добрий, — запально вів далі волоцюга. — Я — нікчема. Бродяга. Я не бажаю працювати, ось у чім річ. І мені до вподоби бруд.
На обличчі малої відбився докір, і вона сказала:
— Так, значить, ви просто придурювалися, коли казали, що хотіли б мати таку дівчинку, як я?
Її слова відібрали в нього дар мови, бо у глибині душі, якою заволоділа нововиникла пристрасть, він знав, що саме цього йому дійсно хотілося.
Помітивши його дискомфорт, дівчинка швидко зорієнтувалася і змінила тему розмови.
— А яка ваша думка про Бога? — спитала вона. — Я ніколи його не зустрічала. Що ви про нього думаєте?
Він відповів з неприхованим роздратуванням, і така його реакція викликала її щирий осуд.
— Дивний ви якийсь, — сказала мала. — Так швидко дратуєтеся. Ніколи не бачила, щоб хтось так дратувався через Бога, роботу чи необхідність бути чистим.
— А він мені нічим не допоміг і нічого мені не дав, — пробурмотів волоцюга з образою в голосі. Йому швидко пригадалися довгі роки, проведені в тюремних таборах та копальнях. — І робота мені теж нічого не дала.
Запала гнітюча тиша.
Він заціпеніло поглянув на неї — спраглий, голодний, зі слабким порухом батьківського почуття в душі. Йому було соромно за свою лиху вдачу, і він болісно роздумував — що б таке сказати. Дівчинка дивилася вгору — на хмаринки, а він пожирав її очима. Потім потайки простягнув руку і торкнувся самісінького краєчка її платтячка. Вона здавалася йому найпрекраснішим створінням у світі. А десь і досі кричала перепілка, і звуки, що їх видавали збиральники врожаю, раптом стали дуже гучними. Велетенська самотність важким каменем лягла йому на душу.
— Я… Я — такий нікчема, — хрипко промимрив він з розкаянням у голосі.