— А як я розумію її святість і все ж відмовляюся від неї?
— Тоді бог…
— Який бог? Бог у мого чоловіка такий, що я не можу його визнавати. Отже, є багато богів.
— Дитино! Не кажіть такого! Ох! Ви так не думаєте, я розумію. В мене теж були такі хвилини. — На мить він перелинув у свою рідну Францію, і жінку, що сиділа перед ним, заступила інша, з задуманим обличчям і смутними очима.
— Що ж, панотче, виходить, мій бог покинув мене? Я не грішніша за інших жінок. Я тяжко горювала з ним, за що ж, я маю страждати й далі? Чому мені не зазнати хоч трошки щастя? Я не можу, я не хочу вертатися до нього!
— Не бог покинув вас, а ви покинули бога. Вернітеся. Здайтеся на його волю, і темрява зникне. О дитино моя…
— Ні, шкода й мови. Як я собі постелила, так і висплюся. Я не повернуся. А якщо бог мене покарає, то вже якось витерплю його кару. Ви цього збагнути не можете. Ви ж не жінка.
— Моя мати була жінка.
— Так, але…
— I Христос народився від жінки.
Вона не відповіла. Запала мовчанка. Вортон нетерпляче смикав вуса й поглядав на дорогу. Грейс сперлася ліктем на стіл, на обличчі її написана була рішучість. Усміх зник. А панотець Рубо розпочав з іншого боку.
— У вас є діти?
— Колись я хотіла їх мати, але тепер ні. І я рада, що нема.
— А мати?
— Мати є.
— Вона вас любить?
— Так.
Вона відповіла пошепки.
А брат? Ні, це не те, він чоловік. А сестра є?
Вона, тремтячи, кивнула головою.