— Я помітив, що її сліди від нашої хатини йдуть униз, — провадив він обережно. — А на дорозі вони зникли якраз навпроти стежки до вас.
Вони слухали його байдуже.
— І я… я думав…
Що вона була тут? — загримів Вортон.
Священик утихомирив його поглядом.
— Ви, сину мій, бачили, що її сліди йдуть до цієї хатини?
Хитрий панотець Рубо! Він ще годину тому добре затер сліди, як ішов сюди тою самою стежкою.
— Я добре не роздивлявся, я… — Він підозріло зиркнув на двері до другої кімнатки, а потім запитливо на священика. Той похитав головою, але Бентам усе ще сумнівався.
Хутенько помолившись у думці, панотець Рубо підвівся.
— Якщо ви не вірите, то… — він удав, ніби наміряється відчинити двері.
Священики не брешуть. Едвін Бептам часто чув про це й вірив, що так воно й є.
— Та я вірю, панотче, — сквапно відповів він. — Я лише дивуюся, куди це пішла моя дружина й думав, що, може… Вона, певне, подалася до місіс Стентон, у Французьку ущелину. А погожа днина, правда? Ви чули новину? Борошно подешевшало, стало сорок доларів за центнер. Кажуть, що чечако так і комашаться на річках. Але мені треба йти. Бувайте здорові.
Двері хряснули, і вони побачили крізь вікно, як Бентам попростував до Французької ущелини шукати своєї дружини.
Кілька тижнів пізніше, якраз після червневої поводі, двоє людей вивели човна на середину річки і прив"язали його до пливучої ялини. Линва натяглася, й легенький човник поплив за ялиною, як на буксирі. Панотцеві Рубо звелено залишити верхів"я й вернутися до своєї смуглявої пастви в Мінуку. Там з"явилися білі люди, і індіяни занехаяли рибальство й занадто часто вклоняються богові, що хвилево оселився в численних темних пляшках. Мелмют Кід теж мав справи на пониззі, отож і мандрували вони вкупі.
На цілу Північ лише Мелмют Кід знав достеменно цю людину, Поля Рубо. Тільки перед ним священик скидав святобливу одежу і ставав звичайною людиною. Та й чому ж би ні? Вони добре знали один одного. Хіба ж вони не ділилися останнім шматочком рибини, останньою дрібкою тютюну, останньою потаємною думкою на пустельних просторах Берінгового моря, в згубних лабіринтах Великої Дельти під час жахливої зимової мандрівки від миса Барроу до Поркюпайну?
Панотець Рубо сумовито попахкував старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим обрієм з півночі. Мелмют Кід накрутив свого годинника. Була саме північ.
— Нема чого журитися, друже! — Кід, видно, провадив далі перервану розмову. — Бог напевне простить за таку брехню. Як сказав один поет, що завжди висловлюється до речі:
Панотець Рубо вийняв з уст люльку й задумався.
— Той поет правду каже, але не це мучить мою душу. Брехня й кара за неї в руках божих, але… але…
— А що ж? Ваші руки чисті.