Здивований, я витягнув її і, очікуючи на чергову несподіванку під палітуркою, розгорнув. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на скриньку. Я перегорнув декілька сторінок і збирався вже був скласти цю книжкову матрьошку й поставити її на місце, щоб колись здивувати своїх майбутніх гостей, але раптом мені в око впали написані гострим олівцем по берегах книжки коментарі російською мовою. Тримаючи розгорнутий «Кобзар» у руках, я підійшов поближче до лампи й прочитав кілька акуратних рядків: «Патріотизм Т. Г. сприймав як любов до жінки та ненависть до армійської служби й особливо до бездумної муштри».
«А чи не який-небудь по-дисидентському налаштований учитель літератури робив ці нотатки?» — подумав я, бо пригадав свій власний учительський досвід.
Після педінституту я сам відпрацював належні три роки «істориком» у сільській школі, але за весь цей час мені так і не вдалося прищепити здоровим, рум"янощоким дітям доярок і трактористів ані інтересу до історії, ані бажання розгадати численні історичні загадки й таємниці, виловлені мною зі стосів перечитаних з олівцем у руках книжок.
На Григорія Марковича як на автора цих коментарів гріх було думати. Сам він був військовим у відставці й дуже цим пишався. Якось я застав його за пакуванням своїх медалей — він розклав їх на столі й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було багато — значно більше, ніж медалей.
Показуючи мені одну з медалей, він сказав:
— Я брав Прагу!
«А чи помітила це Прага?» — подумав я тієї миті, ледве стримуючи посмішку при погляді на цього сухого, маленького і до цих літ вертлявого дев"яностолітнього стариганя.
Брудна кухня теж потребувала ремонту. Її треба було відмити від старих власників — речам, та й самим стінам чомусь передається вік господарів, і тому щоб не відчувати себе зненацька постарілим, треба змінити поверхні й кольори, додати свіжості. Може, вчасно зроблений ремонт подовжує життя не лише квартирі, але і її мешканцям?
Я поставив чайник на закіптюжену газову плиту й знову почав гортати книжку, подумки повертаючись до дивних нотаток. На одній зі сторінок трапилася мені чудова та співзвучна з моїми міркуваннями думка: «Патріотизм голодного — це спроба відібрати скибку хліба в інородця, патріотизм ситого — великодушність, що викликає повагу».
Мені дуже хотілося зрозуміти — яка ж людина писала ці коментарі до «Кобзаря», хотілося знайти свідоцтва часу, коли все це було написано. Моя теперішня робота — нічним сторожем за гуманним принципом «ніч-через-дві» — не вимагала використання мозку. І мозок нудьгував. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку чи кросворд!
Я гортав і гортав, як гортають книжку, перш ніж зважитися її не просто прочитати, а проштудіювати із зошитом і ручкою. Перед очима промайнула ще одна авторова думка: «Справжній патріот не визнає ані національної більшості, ані національної меншості. Його любов до жінки сильніша за любов до батьківщини, бо жінка, яка відповідає взаємністю, і є символом батьківщини, ідеалом абсолютного патріота. Захист жінки, кохання до якої є взаємним, і є найвищим проявом патріотизму».
В іншому місці, під одним із віршів, був чисто щоденниковий запис: «16 квітня 1964 року. Зустрів Львовича у пивній навпроти ломбарду. Розповів йому про підготовлений рукопис. Він захотів прочитати — але обійдеться. Після провокації в кінотеатрі навіть його рука здається надто вологою для рукостискання. І ще ця звичка весь час озиратися по боках».
Я сидів до півночі, тоді склав «книжкову матрьошку» і поставив назад на книжкову полицю.
Наступного дня я заїхав до знайомого скульптора, чоловіка, який знав Київ останніх тридцятьох років майже поіменно.
— Пивна навпроти ломбарду? — перепитав він. — Звісно, там тепер кафе «Російський чай». Ні, пробач, вже не «Російський». Або просто «Чай», або... Там уже все не те, і навкруг не ті...
— А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича»?
Скульптор замислився.
Його двоповерхова майстерня була заповнена громадищами ще не обробленого каміння, макетами, невеликими скульптурами і величезною кількістю світлин, приклеєних до стін нібито замість шпалер. До цих світлин він і підійшов, підвівшись із-за низенького обідньо-журнального столика.
— Тут багато хто з тієї пивної, але я не пам’ятаю... Львович... Львович... Навряд чи це хтось із завсідників компанії. Туди приходило чимало «разових», і навіть якщо вони вчащали, все одно «своїми» не стали. Може, це один із них? Я ще спробую пригадати, але не сьогодні. Мені дуже потрібна дощова погода чи гроза — чудовий час для пригадування...
— Я потелефоную і нагадаю за першої ж грози, — пообіцяв я на прощання.
ebooksa