І полковник, схилившись над Гулею, розв’язав їй руки, а потім — ноги.
Мені здалося, що Гуля, щойно він розв’яже їй руки, затопить йому в пику. Але вона потерла зап’ястки, всілася, спокійно роззирнулася навколо.
— Іди за хмизом! — звелів їй полковник, і вона слухняно пішла.
«Може, це і на краще, — подумав я про Гулю. — Принаймні у потрібний момент вона і мене розв’яже, а там, може, залишимо полковника утрьох з Петром і Галею. Оце їм весело буде. І ну його, цей щоденник, до біса, нехай самі копають — лопату мають!»
Полковник провів Гулю зацікавленим поглядом, тоді знову взяв до рук течку і понюхав. Присів біля мене навпочіпки й понюхав мене.
— Шо це ти корицею пропах насквозь? Пироги з корицею любиш?
— Ні, просто українсько-російський кордон у вагоні з корицею переїжджав, ось запах у шкіру і в’ївся, — пожартував я.
— A-а, — протягнув полковник, усерйоз сприйнявши мої слова.
Коли сонце піднялося вище, час потягнувся повільно, як деревна смола. Петро раптом сухо закашлявся і попросив у полковника води. Той знайшов каністру і напоїв зв’язаного бранця. Мені було цікаво спостерігати, як наближалися одне до одного пшеничні вуса Тараненка і чорні вуса Петра. Полковник із якимось особливим задоволенням піднімав каністру над головою співвітчизника, наче щоб примусити його робити великі, до захлинання, ковтки.
— Агов! — вчасно похопився я. — На каву не вистачить! Це ж уся вода!
На обличчя полковника повернувся серйозний вираз. Він миттю забрав каністру від лиця Петра і закрутив пластмасову кришечку.
Незабаром повернулася Гуля і запалила багаття. А хвилин за двадцять над казанком піднялася перша пара.
Полковник дістав зі свого рюкзака півлітрову алюмінієву кружку і ложку. Насипав у кружку меленої кави і присів біля вогнища, очікуючи, коли закипить вода.
Гуля відійшла убік і заходилася складати свої речі назад до подвійного баула.
— А чай у тебе який? — несподівано запитав її полковник. — Цейлонський?
— Тут усе китайське, — озирнувшись на мить, відповіла моя жінка. — Зелений є, жовтий...
Полковник Тараненко кивнув і повернувся до казанка.
Нарешті він налив собі в кружку окропу, кинув туди два шматки цукру-рафінаду й почав гучно розколочувати все ложкою.
— Товаришу полковник, — промовив я. — Може, хочете з молоком?
— З молоком? Звідки тут молоко?
ebooksa