Пурпурові вітрила

22
18
20
22
24
26
28
30

Коли небезпека минулася, доктор Філатр, який подружньому розважав мене останнім часом, перш ніж я вийшов з палати, — подбав про помешкання для мене й навіть знайшов служницю. Я був вельми вдячний йому, тим більше, що вікна квартири виходили на море.

Якось Філатр мовив:

— Дорогий Гарвею, мені здається, що я мимоволі тримаю вас у нашому місті. Ви могли б виїхати, коли оклигаєте, й анітрохи не соромитися через те, що я винайняв для вас житло. А проте, перш ніж мандрувати далі, вам потрібен певний затишок, — зупинка всередині себе.

Він явно натякав, і я пригадав мої розмови з ним про владу Нездійсненого. Завдяки гострій хворобі влада ця трохи ослабла, проте часом я досі чув у душі її сталевий рух, який не збирався нікуди зникати.

Переїжджаючи з міста в місто, із країни в країну, я корився силі більш владній, ніж пристрасть або манія.

Рано чи пізно, на схилі віку або ж у розквіті літ, Нездійснене гукає нас, і ми озираємося, намагаючись збагнути, звідки ж прилетів той окрик. Тоді, опам’ятавшись серед свого світу, тяжко похопившись і цінуючи кожен день, вдивляємося ми в життя, всією істотою намагаючись розглянути, чи не починає збуватися Нездійснене? Чи не ясний його образ? Чи не випадає лишень тепер тільки сягнути рукою, щоби схопити й утримати його неясні риси?

А проте час минає, і ми пливемо повз високі, млисті береги Нездійсненого, перебираючи язиком денні клопоти.

На цю тему я не раз говорив з Філатром. Одначе цього симпатичного чоловіка ще не чіпала прощальна рука Нездійсненого, тим-то мої пояснення його не обходили. Він розпитував мене про все це і слухав доволі спокійно, але повнячись глибокою увагою, визнаючи мою тривогу і намагаючись нею перейнятись.

Я майже оклигав, але відчував реакцію, викликану перервою в русі, і визнав, що Філатр дав мені корисну пораду; тож вийшовши зі шпиталю, я оселився у квартирі правого наріжного будинку вулиці Амілі, однієї з найошатніших вулиць Лісса. Будинок стояв у нижньому кінці вулиці, поблизу гавані, за доком, — місце корабельного навалля і тиші, що її порушував, не надто настирливо, пом’якшений, з огляду на відстань, гук портового дня.

Я оселився у двох великих кімнатах. Одна величезним вікном дивилася на море, друга була десь удвічі більша за першу. Внизу, у третій кімнаті, куди вели сходи, жила прислуга. Старовинні, манірні й чисті меблі, старий будинок і вибагливе улаштування помешкання пасували до відносної тиші цієї частини міста. Кімнати, розташовані під кутом на схід і південь, увесь день не полишало сонячне проміння, через що цей старозавітний спокій був сповнений світлого примирення давно минулих літ з невичерпним, повсякчас новим сонячним пульсом.

Хазяїна я бачив лише раз, коли платив гроші. То був дебелий чоловік з обличчям кавалериста й тихими, виряченими на розмовця блакитними очима. Зайшовши забрати плату, він не виказав ні цікавості, ані пожвавлення, начебто бачив мене щодня.

Служниця, жінка років тридцяти п’яти, повільна й насторожена, носила мені з ресторану обіди й вечері, прибирала кімнати й ішла до себе, вже знаючи, що мені не знадобиться нічого особливого і я не зайду в розмови, що заводяться здебільшого лише для того, щоби, плескаючи язиком й колупаючись у зубах, здаватися на волю неуважного перебігу думок.

Отже, я зажив там; і промешкав я всього двадцять шість днів; кілька разів приходив доктор Філатр.

Розділ II

Що більше я говорив з ним про життя, сплін, подорожі й враження, то виразніше усвідомлював сутність і тип свого Нездійсненого. Не приховую, що воно було величезне і, мабуть, тому таке невідступне. Його стрункість, його майже архітектурна гострота виросли з відтінків паралелізму. Я називаю так подвійну гру, яку ми ведемо з явищами побуту і почуттів. З одного боку, вони природно терпимі силою необхідності: терпимі умовно, як асигнація, за яку слід отримати золото, але з ними немає угоди, бо ми бачимо і відчуваємо їхнє можливе перетворення. Картини, музика, книги давно затвердили цю особливість, і хоча приклад старий, я беру його через брак кращого. У його зморшках приховано всю тугу світу. Така-от нервовість ідеаліста, що його відчай часто-густо змушує опускатися нижче, ніж він стояв, — єдино з пристрасті до емоцій.

Серед потворних відображень життєвого закону і його позви з духом моїм я шукав, довго і гадки про це не маючи, — раптове виразне створіння: малюнок або вінок подій, природно звитих і настільки ж невразливих підозрілому погляду духовних ревнощів, як-от чотири рядки улюбленого вірша, що найглибше запали у нашу душу. Таких рядків завжди лише чотири.

Зрозуміло, свої бажання я відкривав поступово і часто не помічав їх, через що проминув можливість вирвати ці небезпечні рослини з корінням. Вони розрослись і приховали мене під своїми тінистими кронами. Не раз бувало, що мої зустрічі, мої тези звучали як оманливий початок мелодії, яку людина зазвичай так прагне вислухати, перш ніж заплющити очі. Міста, країни час від часу наближали до моїх зіниць щодалі звабливіше світло ледь наміченого вогнями, дивного, далекого транспаранта, — але все це сходило нанівець; рвалось, як розлазиться гнила пряжа, натягнута стрімким човником. Нездійснене, якого я сягав руками, могло постати тільки саме, інакше я не впізнав би його і, діючи, як на приблизний зразок, ризикував напевно створити бездушні декорації. Дещо інакше, проте абсолютно точно, можна бачити це на штучних парках, якщо порівнювати їх з випадковими лісовими видивами, наче випадком видобутими сонцем з дорогоцінної шухляди. Тим-то я зрозумів своє нездійснене і підкорився йому.

Навколо всього цього та ще багато чого — на тему людських бажань узагалі — точилися мої розмови з Філатром, якщо він порушував це питання.

Як я помітив, він увесь час цікавився моїм прихованим збудженням, спрямованим на предмети уяви. Я був для нього чимось на взір тюльпана, наділеного ароматом, і хай комусь таке порівняння і здасться зарозумілим, по суті воно таки слушне.

Тим часом Філатр познайомив мене зі Стерсом, у будинок якого я почав вчащати. Чекаючи на гроші, про що я написав своєму повірнику Лерху, я тамував спрагу руху вечорами біля Стерса та прогулянками в гавань, де під тінню величезних корм, які нависали над набережною, розглядав хвилюючі слова, знаки Нездійсненого: «Сідней», «Лондон», «Амстердам», «Тулон»… Я бував чи міг бувати в цих містах, однак назви гаваней означали для мене інший «Тулон» і аж ніяк не той «Сідней», що існували насправді; написи золотих літер зберігали невідкриту істину.