— каже Монс, —
Так само, як «ранок» Монса, гавань обіцяє завжди; її світ сповнений невиявленого значення, що опускається з гігантських кранів пірамідами пак, розсіяного серед щогл, стиснутого біля набережних залізними боками судів, де в глибоких отворах між щільно зімкнутими бортами мовчки, наче закрита книга, лежить у тіні зелена морська вода. Не знаючи, піднестися їм чи впасти, клубочаться хмари диму з величезних труб; напружена і утримувана ланцюгами сила машин, одного руху яких досить, щоб спокійна під кормою вода стала диба.
Зайшовши до порту, я, здається мені, розрізняю на горизонті, за мисом, береги країн, куди спрямовані носатки кораблів, які чекають своєї години; стугін, крики, пісня, демонічний крик сирени — все сповнене пристрасті й обіцянки. А над гаванню — у країні країн, в пустелях і лісах серця, в небесах думок — виблискує Несбіт — таємничий і чудовий олень вічних ловів.
Розділ III
Не знаю, що сталося з Лерхом, але я не отримав від нього такої швидкої відповіді, як очікував. Лише наприкінці перебування мого в Ліссі Лерх відповів, своїм звичаєм, сотнею фунтів, не пояснивши, чого забарився.
Я заходив до Стерса і знаходив у цих відвідинах безневинну втіху, щось на кшталт прохолоди компресу, прикладеного до хворого ока. Стерс любив грати в карти, я — теж, а оскільки майже щовечора до нього хто-небудь приходив, я від душі тішився можливістю почасти перенести гостроту свого стану на вгадування карт супротивника.
Напередодні багатьох подій, заради яких сів я помережити ці сторінки, моя ранкова прогулянка набережними дещо затягнулась, отож, раптово зголоднівши, я сів біля звичайної харчівні, перед її дверима, на терасі, обвитій рослинами на взір плюща з білими і блакитними квітами. Я їв смаженого мерлана, запиваючи страву легким червоним вином. Лише вгамувавши голод, я помітив, що напроти харчівні причалює пароплав, і, дочекавшись, коли пасажири його один за одним посунуть по трапу, прикипів очима до тисняви, викликаної бажанням швидше опинитися вдома або в готелі. Я бачив мішанину сцен, помічаючи риси втоми, роздратування, стримуваних або явних шаленств, які складають душу натовпу, коли різко змінюється характер його руху. Серед екіпажів, родичів, носильників, негрів, китайців, пасажирів, комісіонерів і жебраків, гір багажу і скрипіння коліс я побачив акт найбільшої неквапливості, вірності собі до останньої дрібниці, спокій, якщо зважати на обставини, майже розпусний — у такий-от неповторний, бездоганний і картинний спосіб відбулося зішестя по трапу невідомої молодої дівчини, мабуть, небагатої, але, здавалось, обдарованої таємницями підбивати під себе місце, людей і речі.
Я уздрів її обличчя, коли воно з’явилося над бортом серед саквояжів і збитих набакир капелюхів. Незнайомка зійшла поволі, із задумливим інтересом до того, що діється довкола неї. Завдяки гнучкій статурі чи з іншої причини, вона цілком уникла поштовхів. Незнайомка нічого не несла, ні на кого не озиралась і нікого не шукала в юрбі очима. Так спускаються сходами розкішної кам’яниці до поштиво відчинених дверей. Двійко її валіз пливло за нею на головах смаглявих носильників. У відповідь на короткий рух тихо простертої руки, яка вказувала, як вчинити, валізи опустилися просто на бруківку, осторонь од пароплава, і вона сіла на них, дивлячись перед собою розумно і спокійно, як людина, цілком впевнена у тому, що те, що відбувається, має відбуватись і надалі згідно з її бажанням, але без жодної стомливої з її боку участі.
Ця тенденція, згубна для багатьох, негайно виправдала себе. До дівчини підбігли комісіонери і кілька інших осіб як пошарпаного, так і добропристойного вигляду, створивши атмосферу нестерпного галасу. Здавалося, з дівчиною станеться те ж, що зазвичай буває з сукнею, коли її — чисту, випрасувану, з затишної вішалки — зривають поспіхом.
Аж ніяк… Нічим не зрадивши себе, з гідністю переводячи погляд від однієї фігури до іншої, дівчина сказала щось усім потроху, раз засміялася, раз посупилася, поволі сягнула рукою, взяла картку одного з комісіонерів, прочитала, байдуже повернула і, мило нахиливши голівку, перебігла очима іншу. Її погляд впав на підсунуту вуличним торговцем склянку прохолодного напою; а оскільки спека стояла неабияка, панянка, подумавши, взяла склянку, напилась і повернула її з тим-таки виглядом присутності у себе вдома, як у всьому, що робила. Кілька волохатих рук, витягнувшись над її валізами, бродили у повітрі, чекаючи слушної миті, щоб схопити ношу й рвонути геть, але все це, мабуть, її близько не обходило, коли не було ще вирішене питання про готель. Навколо неї зібрався гурт послужливих, корисливих і цікавих, якому, наче за наказом, передався лінивий спокій дівчини.
Люди метушливого світу, що рве день на клаптики, стояли, поводячи очима, вона ж і далі сиділа на валізах, оточена незримим захистом, який дає почуття власної гідності, якщо він уроджений і так злився з людиною, що вона сама не помічає його, подібно до дихання.
Я спостерігав за цією сценою, не відриваючи очей. Шум навколо дівчини поступово затих; стало так поштиво й пристойно, наче на берег зійшла дочка якогось фантастичного начальника всіх гаваней світу. Тим часом на ній були (думка мимоволі з’єднує владу з пишністю) звичайнісінький батистовий капелюх, така само блузка з матроським комірцем і шовкова синя спідниця. Її старенькі валізи здавалися блискучими тому, що вона сиділа на них. Знадливе, з твердим виразом личко дівчини, довгі вії спокійно-веселих темних очей змушували думати у напрямку почуттів, викликаних її зовнішністю. Прихильна маленька рука, опущена на голову кудлатого пса, — таке напрошувалося порівняння до цієї сцени, де відчувався глухий шум Нездійсненого.
Щойно я зрозумів це, як вона підвелася; весь її почет з вигуками і валізами кинувся до екіпажу, на задку якого стояв напис «Готель „Дувр“». Підійшовши, дівчина роздала дрібняки і вмостилася з посмішкою цілковитого задоволення. Здавалось, її увагу притягувало геть усе, що діялося довкола.
Комісіонер заскочив на сидіння поруч із візником, екіпаж рушив, обшарпанці, які бігли позаду, поступово відстали, і, провівши поглядом куряву, що стругнула по бруківці, я подумав, як думав неодноразово, що переді мною, далебі, знову майнув кінець нитки, який веде до клубка.
Щиро кажучи, я був засмучений, і не тому тільки, що в особі невідомої кралі побачив привабливу ясність істоти, позначеної гармонійною цілісністю, як вивів я з враження. Її коротке перебування на валізах воскресило стару тугу про вінок подій, про вітер, який наспівує мелодії, про прекрасний камінь, знайдений серед гальки. Я думав, що її істота, можливо, має на собі познаку особливого закону, який перебирає життя з владою свідомого процесу, і що, ставши в тінь подібної долі, я нарешті міг би побачити Нездійснене. Але сумнішим за ці думки — сумні тому, що вони нили, як стара рана в негоду, — став спогад про численні подібні випадки, про які слід було сказати, що насправді їх не було. Так, неодноразово повторювався обман, прибираючи вигляду жесту, слова, особи, пейзажу, задуму, сновидіння і надії, і, як закон, залишав по собі тлін. При бажанні я міг би дуже легко знайти дівчину. Я зумів би знайти спільний інтерес, природний привід не пускати її з ока і так чи так зустріти бажану течію невідкритої річки. Найтоншим рухам щоденного душі нашої я зміг би надати як зрозумілої, так і пристойної форми. Та я не довіряв вже ні собі, ні іншим, ані жодній голосній подобі раптової обіцянки. З усіх цих причин я відкинув дію і повернувся до себе, де перебув решту дня серед книг. Читав я неуважно, відчуваючи збентеження, що налинуло з силою наскрізного вітру. Вже поночіло, коли, втомлений, я задрімав у фотелі.
Між реальністю і сном став спогад про ті хвилини у вагоні, коли я чимраз гірше усвідомлював своє становище. Пам’ятаю, як захід махав червоною хусткою у вікно, що пролітало повз піщані степи. Я сидів, заплющивши очі, і бачив профілі супутників, які, дивно змінюючись, виступали один з-поза іншого, як на медалі. Раптом розмова погучнішала, переходячи, здавалося мені, в крик; після того губи бесідників заворушилися беззвучно, очі зблиснули, але я погубив думки. Вагон поплив вгору і зник.
Більше я нічого не пам’ятав, — спека затьмарила мозок. Не знаю, чому того вечора мене як оса мучив цей спогад; але я ладен був визнати, що його тон незбагненним чином пов’язаний зі сценою на набережній. Дрімота плела свій сутінковий візерунок. Я згадав дівчину, цього разу із запізнілим каяттям.
Чи доречні в тій грі, яку я вів сам з собою, банальна обережність, безцільне самолюбство, навіть сумнів? Чи не відмовився я увійти у вже розчинені двері тільки тому, що занадто добре пам’ятав великі й маленькі облуди минулого? Був повний звук, слушний тон, — я чув його, але заткнув вуха, недовірливо згадуючи колишні какофонії. Що, коли цього разу мелодію пропонував справжній оркестр?!
За кілька столітніх переходів бажання людини доскочать виразності художнього синтезу. Бажання уникне муки дивитися на образи свого світу крізь неясне, слабо осяяне полотно нервового збудження. Воно увиразниться, як комаха в бурштині. Я, в порівнянні з цим, мав постати в людських очах так, як «Дюранда» Летьєррі сприймається сталевим Левіафаном Трансатлантичної лінії. Нездійснене ховалося серед гір, і я мав зважити на всі шляхи в напрямку цієї сторони горизонту. Мені слід було ловити всі натяки, накидати оком на кожен промінець серед хмар і лісів. Значною мірою — заради багато чого — я повинен був діяти навмання.
Тільки-но я закріпив деяке рішення, викликане таким перебігом думок, як задзвонив телефон, і, прогнавши напівсон, я підняв слухавку. Це був Філатр. Він задав мені декілька питань, які стосувалися мого стану, а тоді, своєю чергою, запросив зустрітися завтра у Стерса, і я пообіцяв.
ebooksa