Пурпурові вітрила

Підвівшись, я підійшов до трапа й голосно сказав:

— Агов, на кораблі!

Вахтовий матрос спав або, можливо, чув мій оклик, проте залишив його без відповіді.

Більше я не кричав. Цієї миті я не відчував заборони, звичайної, хоча й незримої, на самовільний вступ до чужих володінь. Побачивши, що вартовий не рухається, я ступив на трап і опинився на палубі.

Вартовий і справді спав, сперши голову на руки, що витягнулися вздовж кришки бортової скрині. Я ніколи не бачив, щоб простий матрос був одягнений так, як цей незнайомець. Його дорогий костюм з тонкого сірого шовку, комір бездоганно білої сорочки із синьою краваткою й великим діамантом шпильки, шовкове біле кепі, фасонисті черевики й каблучки на смаглявій руці, що виказують неабияку платоспроможність (купив же він ці прикраси!), — все це геть не клеїлося до простої матроської служби. Крім того — смагляві, чисті руки, без шерехатості й мозолів, і вперте, неспокійне уві сні, худе обличчя з чорною, дбайливо розчесаною бородою виявляли без інших доказів, прямим навіюванням рис, що людина ця — не з нижчої команди судна. Вагаючись, чи не розбудити, бува, його, я повільно рушив до трапа кормової рубки, бо з її піднятих люків виливалося світло. Я сподівався застати там людей. Уже я підняв ногу, як мене утримав і зупинив легкий невидимий рух. Я повернувся й опинився віч-на-віч з вахтовим.

Він щойно закінчив позіхати. Його ліва рука була застромлена в кишеню штанів, а права, відганяючи сон, пройшлася по очах й опустилася, потираючи великим пальцем кінці інших. Це був високий, плечистий чоловік, вищий за мене, з нахилом уперед. Хоча його опущені повіки вдавали незворушність, під ними світилася погано прихована втіха — він очікував, що я зніяковію. Але я не був ні збентежений, ані збитий з пантелику і глянув йому прямо в очі. Я уклонився.

— Що ви тут робите? — суворо запитав він, повільно вимовляючи ці слова і наче розглядаючи їх перед собою. — Як ви потрапили на палубу?

— Зайшов трапом, — відповів я доброзичливо, не беручи до уваги можливі непорозуміння з його боку, бо вважав, що моя зовнішність досить красномовна будь-якої години і в будь-якому місці. — Я вас покликав, ви спали. Я піднявся і, чомусь не наважившись розбудити вас, вирішив піти вниз.

— Навіщо?

— Я розраховував знайти там когось. Як я бачу, — докинув я з наголосом, — мені слід назвати себе: Томас Гарвей.

Вахтовий витягнув руку з кишені. Його важкі очі геть прокинулись, і в них вималювалася нерішучість почуттів — помісь флегми і сказу. Мабуть, перша взяла гору, бо, стиснувши губи, він знехотя нахилив голову і сухо відказав:

— Дуже добре. Я — капітан Вільям Ґез. Якій обставині я мушу дякувати за такий ранній візит?

Але наразі й менш привітний тон не міг би збити мене з пантелику. Я був на лінії дедалі більшої рівноваги, під захистом усього цього випадку, в усьому обширі його ще не встановленого значення.

— Капітане Ґез, — мовив я, посміхаючись, — якщо вважати третю годину ночі початком дня, то, я, звичайно, з’явився занадто рано. Боюся, що ви визнаєте причину неповажною. Слід, утім, пояснити, чому я вийшов на палубу. Певний час я хворів, і мій стан, на думку лікарів, стане ще кращим, аніж тепер, якщо я трохи помандрую. Було визнано, що плавання на вітрильному судні, невибагливе існування, позбавлене навіть деяких зручностей, правитиме, так би мовити, за грубу фізіологічну правду, необхідну тілу вряди-годи точнісінько так, як груба правда часом виліковує недугу моральну. Сьогодні, гуляючи, я набачив цей корабель. Він, зізнаюся, мене полонив. Відкладати свою справу я не наважився, бо ж не знаю, коли ви підведете якір, і подумав, що завтра можу вже не застати вас. У кожному разі, прошу мене вибачити. Я можу заплатити скільки треба, і з цього погляду у вас не було б причини лишитися незадоволеним. Мені також абсолютно байдуже, куди ви попливете. Потім, сподіваюся, що ви мене зрозуміли, — я думаю, що усунув прикре непорозуміння. Решта залежить тепер од вас.

Поки я говорив це, Ґез уже мені відповів. Відповідь полягала у зміні виразу обличчя, значення якої я міг визначити як опір. Одначе розмова щойно почалась, і я не втрачав надії.

— Я майже впевнений, що відмовлю вам, — кинув Ґез, — тим більше, що це судно — не моє. Його власник — Браун, компанія «Арматор і Вантаж». Прошу вас зійти вниз, де нам буде зручніше говорити.

Він вимовив це ввічливим крижаним тоном вимушеного зусилля. Його жест рукою у бік трапу був точний і сухий.

Я спустився в яскраво освітлене приміщення, де, крім нас двох, не було ані душі. Побіжний погляд, кинутий мною на обстановку, не дав враження, що суперечило б моєму настрою, але й не роз’яснив нічого, хоча здавалося мені, коли я спускався, що буде інакше. Я побачив комфорт і гармидер. Я ступав вишуканим килимом. Опорядження приміщення виказувало багатство кораблебудівника… Ми сіли на невелику канапу, і в яскравому світлі я нарешті розгледів Ґеза.

Його зовнішність можна було вивчати довго і залишитися з заплутаним результатом. Виводячи обличчя, автори зазвичай захоплюються фасом, але ніхто не хоче визнати значення профілю. Тим часом профіль чудовий, тому що він являє собою основу силуету — одного з найрізкіших графічних вирішень цілого. Не раз профіль вказував мені на другу людину в одній, — наче одне приміщення з двома входами з різних боків. Я наділяю профіль значенням коментаря і тільки в тому разі не згадую про нього, якщо профіль і фас, з усіма проміжними перерізами, зрівняні духовним балансом. Одначе зустрічається це так рідко, що являє виняток. Так само не можна було зарахувати до винятків обличчя Ґеза. Його профіль йшов від коренів волосся відкинутим, нервовим чолом — майже прямовисною лінією довгого носа, тоскною верхньою і вперто випнутою нижньою губою — до важкого, круто завернутого підборіддя. Лінія одутлої щоки, підпираючи око, внизу була з’єднана з похмурим вусом. Якщо дослухатися до мови обличчя, то висловлювалося воно в пригнічено-наполегливому вираженні. Але цьому обличчю, коли воно було звернене прямо, — широке, насуплене, з нервовою грою складок широкого чола — не можна було не признати йому привабливої й оригінальної складності. Його чорні красиві очі переконливо рухалися під заломом низьких брів. Я не розумів, як могло узгоджуватися це сильне і пристрасне обличчя з флегматичним тоном Ґеза — настільки, що навіть хід думок, який відчувався в його словах, здавався незворушним. Не без підстави очікував я, через це протиріччя, на неприємний, за його змістом, ефект, що миттю потвердилося.

— Отже, — сказав Ґез, щойно ми сіли, — я міг би взяти пасажира тільки з дозволу Брауна. Але, зізнаюся, я проти пасажира на вантажному судні. З цим завжди бувають якісь прикрощі або клопоти. Крім того, вчора з моєю командою розрахувались, і я не знаю, чи скоро зберу новий комплект. Можливо, «Та, що біжить по хвилях» простоїть місяць, перш ніж вдасться налагодити рейс. Раджу вам звернутися до іншого капітана.