Пурпурові вітрила

— Гаразд! — вигукнув Бутлер, який був, як я вгадав, старшим помічником Ґеза. — Прекрасні ви говорите слова! Чи Вам виступати в ролі опікуна, коли навіть здохла кішка знає, що ви являєте собою по всіх шинках — нинішніх, минулих і майбутніх?! Можу витрачати свої гроші, як мені хочеться.

Ґез оком не зморгнув, але прокляття, які він дотримав, закарбувалися на його обличчі. Енергія цього заряду вилилася в його звернення до мене. Неприязний, але спокійний джентльмен зник. Тон звернення Ґеза нагадував лайку.

— Ну як, — сказав він, стоячи біля трапа, коли я рушив по ньому, — правда, «Та, що біжить по хвилях» красива, як «Гентська мереживниця»? («Гентська мереживниця» — судно, потоплене років сто тому піратом Кіддом Другим за його дивовижну красу, якою всі захоплювалися.) Авжеж, багато хто це визнає. Якби я розповів вам його історію, про його цінність, якби ви побачили його на ходу і побули на ньому один день, — ви ще не так просили б мене взяти вас у плавання. У вас губа не з лопуцька.

— Капітане Ґез! — Вигукнув я, розгніваний тим більше, що Бутлер, підійшовши, посміхнувся. — Якщо мені справді доведеться плисти на кораблі цьому і ви зайдете в мою каюту, я спробую загладити вашу грубість, у кожному разі, рівніше ставитимуся до вас.

Він глянув на мене насмішкувато, але цієї ж миті його обличчя прибрало розгубленого виразу. Страшно здивувавши мене, Ґез похапцем і схвильовано сказав:

— Так, я винен, даруйте! Я засмучений! Я розлютований! Ви не пошкодуєте, зазнавши невдачі у Брауна. Втім, обставини складаються так, що нам з вами не по дорозі. Всього найкращого!

Не знаю, що подіяло неприємніше, — грубість Ґеза або цей його дивний порив. Стенувши плечима, я спустився на берег і, далеченько відійшовши, обернувся, щоб ще раз побачити високі щогли «Тієї, що біжить по хвилях», з упевненістю, що Ґезові, або Брауну, чи обом разом доведеться поставитися до мого наміру найпозитивнішим чином.

Я попрямував додому, не розбираючи дороги, втративши відчуття місця і часу. Потрясіння ще не вляглося. Хід передчуттів, невловимих, щойно я заходився докладно розбирати їх, лунав у глибині серця, не вступаючи у свідомість. Низка ніколи не пережитих станів, з яких я не вибрав би жодного, відзначалась у думках моїх рідкісними поєднаннями слів, що нагадували розмови уві сні, і мені було не до снаги прогнати їх. Одне, всупереч розуму, я відчував, без жодних пояснень і доказів, — те, що корабель Ґеза і невідома дівчина Біче Сеніель, далебі, пов’язані між собою. Якби я був спокійний, то поставився б до своєї ідеї про зближення корабля з дівчиною як до дикої забобони, але тепер було інакше, — уявлення виникали з тією переконливістю, як буває з горем чи переляком.

Ніч пройшла кепсько. Я бачив сни, — багато важких і вигадливих снів. Мене мучила спрага. Я прокидався, пив воду і засинав знову, переслідуваний навалою думок, утомливих, як неправильна задача із занедбаною помилкою. Це були розрахунки почуттів між собою після події, котра порушила їх природний перебіг.

О дев’ятій годині ранку я був на ногах і, винайнявши автомобіль, поїхав до Філатра. Тільки з ним міг я говорити про справи цієї ночі, і мені було необхідно, істотно важливо знати, якої він думки про такий поворот «тріщини на склі».

Розділ VI

Хоча було рано, Філатр змусив чекати себе дуже недовго. За три хвилини, як я сів у його кабінеті, він увійшов, вже одягнений до виходу, і попередив, що на десяту годину йому треба бути у шпиталі. Він одразу ж накинув оком на мій вигляд, сказавши:

— Мені здається, що з вами щось сталося!

— Між конторою Вугільного синдикату і рогом набережної, — мовив я, — стоїть чудове вітрильне судно. Я побачив його вночі, коли ми попрощалися. Назва цього корабля — «Та, що біжить по хвилях».

— Як! — сказав Філатр, здивований більше, ніж навіть я очікував. — Це не жарт?! Але… дозвольте… Нічого, я слухаю вас.

— Воно стоїть і тепер.

Ми перезирнулись і деякий час сиділи мовчки. Філатр, опустивши очі, повільно підвів брови; по виразному його обличчі пройшов нервовий струм. Він знову подивився на мене.

— Так, це б’є, — зауважив він. — Але є продовження, звісно?

Попереджаючи його невисловлену підозру щодо того, що я міг бачити «Ту, що біжить по хвилях» раніше, ніж прийшов учора до Стерса, я розвіяв її на попіл і передав розмову з Ґезом.

— Ви погодитеся, — докинув я наприкінці своєї розповіді, — що в мене могло бути тільки це бажання. Жодна інша дія не годиться. Мабуть, я повинен їхати, якщо не хочу залишитися на все життя з безпорадним і дурним каяттям.