— Атож, — зауважив Філатр, сягаючи сигарою в повітрі до уявної попільнички. — Все так. Але становище, як не крути, делікатне. Втім, це — часто питання грошей. Мені здається, я вам допоможу. Річ у тому, що я взявся вилікувати дружину Брауна, коли, на думку інших лікарів, їй уже годі було зарадити. На зло їм або з люб’язності до мене, але вона врятувалась. Як я бачу, Ґез посилається на Брауна, сам налаштований проти вас, і це вірна прикмета, що Браун пошлеться на Ґеза. Тож я попрошу вас передати Браунові лист, який зараз напишу.
Доказуючи останні слова, Філатр хутко сів за стіл і взяв перо.
— Ніяк розуму не доберу, що писати, — сказав він, обертаючись до мене скронею і кутиком ока.
Він потер чоло і заходився писати, вимовляючи написане вголос у міру того, як воно виповнювало аркуш паперу.
— Зауважте, — сказав Філатр, зупиняючись, — що Браун — людина діла, зиску, далекий від нас з вами, і все, що, на його думку, нагадує примху, його негайно замикає. Тепер далі. «Колись, у щасливий для вас і для мене день, ви сказали, що виконаєте моє будь-яке бажання. Від усієї душі я сподівався, що така хвилина не настане; завдати вам клопоту я вважав непрощенним егоїзмом. Проте сталося так, що моєму пацієнтові й родичу…»
— Ця дипломатична неточність або, коротше кажучи, нешкідлива брехня, сподіваюся, не важить? — спитав Філатр; потім знову взявся за ручку, водночас читаючи написане: «…родичу, Томасові Гарвею, вручителеві цього листа, потрібна подорож на звичайному вітрильному судні. Це йому корисно і необхідно після хвороби. Детальніше про все він розкаже сам. Як я його зрозумів, він не проти був би зробити рейс-другий у каюті…».
— Як дивно вимовляти ці слова, — перебив себе Філатр. — А я їх навіть пишу: «…каюті корабля „Та, що біжить по хвилях“, який належить вам.
Я буду вельми й вельми вдячний вам, якщо Ви посприяєте Гарві. Сподіваюся, що здоров’я вашої напрочуд симпатичної дружини не турбує і далі. Прошу вас…»
— …тощо, — закінчив Філатр, покриваючи конверт розмашистими рядками адреси.
Він вручив мені листа і пересів ближче до мене. Поки він писав, я злякався, що судно Ґеза попливло.
— Вибачте, Філатре, — сказав я, пояснивши йому це. — Нетерпіння моє велике!
Я підвівся. Пильно, з глибокою задумою дивлячись на мене, підвівся і доктор. Він зробив рукою жест, ніби намагаючись мене затримати і торкнувсь мого плеча; поволі відвів руку, почав снувати кімнатою, зупинився біля стола, задумано опустив очі й потер руки.
— Нам наче слід ще щось сказати один одному, еге ж?
— Воно-то так, але що? — відказав я. — Я не знаю. Я, як ви, люблю гратися в здогадки. Займатися цим тепер означало б щось на взір малювання в темряві з натури.
— Ви маєте рацію, на жаль. Так. Зі мною ніколи не траплялося нічого такого. Запевняю вас, я стривожений і захоплений усім цим. Але ви напишете мені з дороги? Я дізнаюся, що сталося з вами?
Я обіцяв йому і докинув:
— А що, коли й вам скласти свою валізу, Філатре?! Разом зі мною!
Філатр розвів руками й усміхнувся.
— Це заманливо, — мовив він, — але… але… але… — Його погляд на хвилю затримався на невеликому портреті, що стояв серед бронзових штучок на письмовому столі. Тільки тепер побачив і я цей портрет — фотографію молодої красуні, що дивилася прямо в обличчя, трохи нахиливши голову.
— Ніщо не винагородить мене, — сказав Філатр, закурюючи і різко кидаючи сірника. — Якою б своєрідністю, аскетизмом, по-своєму, звичайно, не вирізнявся ваш внутрішній світ, — ви, дорогий Гарвею, хочете побачити посмішку на обличчі щастя. Не заперечуйте. Але на цій дорозі я не отримаю нічого, бо ж бажання моє нікому не виконати. Воно просте й точне, проте не справдиться ніколи. Я вилікував багато людей, але не зумів вилікувати свою дружину. Вона жива, але все одно що померла. Це її портрет. Вона не повернеться сюди. Все інше нічого не важить.
ebooksa