Пурпурові вітрила

22
18
20
22
24
26
28
30

— Так, — сказав Ґез, — було куди вгатити гроші. Як ви, звичайно, помітили, «Та, що біжить по хвилях» — бригантина, але особливого крою. Збудована вона згідно з особистим смаком одного… він потім збанкротував. Отож, — Ґез покрутив королеву, — з жінками входить шум, тремтіння, крики; звісно — клопоти. Що ви скажете про подорож із жінками?

— Я не замислювався над цією обставиною, — відказав я, роблячи хід.

— Вам це має подобатися, — правив Ґез далі, роблячи хід у відповідь так неуважно, що я побачив усю партію. — Мабуть, тому що ви — я кажу це без думки образити вас — з’явилися на кораблі вельми оригінально. Я вгадую дух людини.

— Сподіваюся, ви запросили жінок не для мене?

Він мовчав, працюючи над завданням, яке я поставив йому ферзем і конем. Раптово він змішав фігури і оголосив, що програв партію. Так повторилося двічі; нарешті я обдурив його хибною надією і оголосив мат у сім ходів. Ґез був червоний від роздратування. Коли він зсипав шахи в шухляду столу, його руки тремтіли.

— Ви сильний гравець, — оголосив Ґез. — Справжня насолода була мені грати з вами. Тепер поговоримо про справу. Ми виходимо вранці в Дагон, там беремо вантаж і пливемо в Гель-Г’ю. Ви не були в Гель-Г’ю? Він лежить по курсу на Зурбаган, але в Зурбагані ми будемо не раніше як за двадцять-двадцять п’ять днів.

Розмова скінчилась, і я пішов до себе, маючи на думці, що товариство капітана дещо втомлює.

Решту вечора я просидів за книжкою, поступаючись час від часу навалі думок — після чого забував, що читаю. Я заснув пізно. Ця перша ніч на судні пройшла добре. Зрідка прокидаючись, аби повернутися на інший бік або поправити подушки, я відчував ледь помітне погойдування свого житла і засинав знову, думаючи про чуже, нове, незрозуміле.

Розділ XI

Я ще не зовсім виспався, коли, прокинувшись на світанку, зрозумів, що «Та, що біжить по хвилях» вже не стоїть біля молу. Каюта опускалась і піднімалася в повільному темпі крутої хвилі. Забряжчало і заскрипіло по кутках; було те завжди невидиме співвідношення речей, якому ми маємо завдячувати за відчуття руху. Полохливий плескіт уздовж борту, нерівне хитання, непевність ваги власного тіла, що то важчає, то легшає, — все це відзначало кожен розмах судна.

На палубі лунали кроки, як коли ходять по даху над головою. Вставши, я подивився в ілюмінатор на море і побачив, що воно затьмарене вітром із мжичкою. З радості, що охопила мене, я зрозумів, як несвідомо ще вчора відчував непевність — непевність незв’язну, висловити яку ясною причиною свідомість не може за браком матеріалу. Я вдягнувся і подзвонив, аби принесли каву. Невдовзі прийшов Горацій, оголосивши, що кухар оце тільки розтопив плиту, тим-то запропонував вина, але я вирішив почекати кави, а від вина відмовився, звичаєм наливши собі з півсклянки холодного пуншу, який тримав завжди в дорозі й удома. Запитавши, де ми є, я дізнався, що, якби не дощ, Лісс було б видно на відстані години дороги.

— Хороший вітер, — додав Горацій. — Капітан Ґез тримає вахту, отже вам снідати без нього.

При цьому він глянув на мене просто, наче без наміру, але я зрозумів, що ця людина помічає всі стосунки.

Перші години відплиття завше святкові й напружені, байдуже, з сонцем або дощем, — отож я з нетерпінням вийшов на палубу. Мене охопило добре знайоме, улюблене мною відчуття повного ходу, не позбавлене безпричинної гордості і свідомості мальовничої співучасті. Я був завжди поганим знавцем вітрильної техніки щодо рухомого і нерухомого такелажу, але видовище розгорнутих вітрил над піднесеним, якщо дивитися вгору, обличчям таке, що бачити їх, рухаючись з ними, — одна з безкорисливих утіх, яким ні до чого спеціальні знання. Напівпрозорі, стягнуті до кінців рей гострими кутиками, чудові вітрильні вигини громадяться вгорі і навколо. Їхній політ замкнутий серед різко нерухомих снастей. Вітрила мчать корпус, що поволі пірнає, а в них, тиснучи вперед, надимаючи і випинаючи, заплутався вітер.

«Та, що біжить по хвилях» йшла, гнана різким ходовим вітром зі швидкістю, як я глянув на лаг, п’ятнадцяти морських миль. У сірих покривалах неба крилася непевна обіцянка сонячного проміння. Біля компаса ходив Ґез. Побачивши мене, він удав, що не помітив, і відвернувся, говорячи з рульовим.

Пробувши на палубі більше півгодини, я зійшов униз, де застав Бутлера, що чекав сніданку, і ми повели розмову. Я очікував розпитувань з його боку, але ця людина поводилася так, ніби давно знала мене; мені така манера подобалась. Незабаром з’явився Сінкрайт, відволожений і посвіжілий; вчорашня пиятика озивалася сьогодні блідістю; руки тремтіли. Тимчасом як похмурий Бутлер говорив мало, Сінкрайт говорив багато і набридливо. Так, він детально, дріб’язково лаяв кожного з матросів, звертаючись до мене з роз’ясненнями, яких я не питав. Потім він почав нагадувати Бутлерові подробиці вчорашнього обіду в готелі, порпаючись у стосунках з невідомими мені людьми. Ним опанувала похмільна нервовість. Тим часом, бажаючи точно знати напрямок і всі заходи корабля, я звернувся до Бутлера з проханням розповісти перебіг рейсу, не покладаючись, зрештою, на слова Ґеза. Не давши нічого сказати Бутлер, якому було, мабуть, все одно — говорити чи не говорити, Сінкрайт негайно запропонував сходити разом з ним в каюту Ґеза, де є детальна мапа. Мені не хотілося лізти до Ґеза, з яким слід було, навіть у дрібницях, пильнувати, тим більше — з Сінкрайтом, який надто не подобався мені всією своєю звичкою, і я вагався, але, подумавши, вирішив, що йти все-таки краще, ніж просити Сінкрайта про послугу принести мапу. Я встав, і ми пройшли в каюту Ґеза, де Сінкрайт вийняв з цератової папки декілька морських мап, розшукавши потрібну.

— Я чув, — сказав Сінкрайт, — що вам байдуже, куди ми пливемо, тому спочатку я здивувався, почувши ваше бажання.

— Мені і справді байдуже, — відповів я, кривлячись від його догідливої усмішки, — але таке ставлення не заважає законній цікавості.

Сінкрайт ненатурально і без потреби зареготав, викликавши тим у мене бажання огріти його по плечу, сказавши: «Ви скачете переді мною на задніх лапах про всякий випадок, але, милий мій, я це чудово бачу».

Я стояв біля столу, схилившись над мапою. Розкладаючи її, Сінкрайт одвів верхній ріг мапи рукою, зробивши рух вправо від мене, і, машинально глянувши в цьому напрямі, я побачив збоку від чорнильного приладу фотографію під склом. Це було зображення дівчини, що сиділа на валізах.